Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

з собою була така важка, що дівчина навіть не здатна була побачити полегшення чи вдячності в очах у пацієнтів. Вона робила те, що мусила, не думаючи, не дивлячись, намагаючись нічого не відчувати й тамувати гидливість. Увесь час відчувала на собі блакитно-дитячий погляд. Навіть коли Пустельник був десь-інде. Коли зустрічала у шатрі Айока, здивовано помічала, що хоча вони обоє роблять те саме, пацієнти хлопця усміхаються до нього, а ті, біля яких метушиться вона, намагаються уникати її погляду.

Водночас зі смутком виявила, що Чарівниці й навіть Айок полишили її саму. Вона бачила їх тільки тоді, коли вони пізно вночі лягали спати або коли посеред дня поспіхом щось перекушували.

На свій подив зауважила, що Айок змінився.

Худенький, невпевнений, схильний легко впадати в меланхолійний настрій або ж без причини веселитись, Айок несподівано став сильним, здоровим і життєрадісним хлопцем, а на його обличчі часто з’являлася щаслива усмішка. Люелле не могла цього збагнути, але припускала, що цю веселість духа дає йому почуття того, що він потрібний. Попри те, що з хворими було неймовірно важко, вони смерділи потом, кров’ю, гноєм із ран, стогнали, були нетерплячі, недовірливі, вимогливі й навіть злі. Їхній настрій поліпшувався лише тоді, коли недуга відступала або коли вони опинялись перед Неминучим, і тихі слова Пустельника примиряли їх із долею. Ба, деякі видавалися щасливими від того, що їхня життєва дорога, нелегка й сповнена страждань, завершується, що будь-якої миті вони ввійдуть у Країну Вічності. Цього Люелле також не могла збагнути.

Минуло кілька місяців, усі дні яких були схожі один на одного. Та сама обтяжлива праця біля хворих, те саме неприємне відчуття неприязні до них. А ще Дівчині бракувало постійного спілкування з Чарівницями й Айоком, до якого вона так звикла.

Одного дня, промиваючи хворому рани, дівчина зауважила, що він прикипів до неї очима. Це був молодий ще чоловік, що стогнав і кричав голосніше за інших, щомиті гукав, що хоче пити, а того, хто ним опікувався, діймав своєю нетерплячкою. Його недуга відступала поволі, але покращення таки було. Люелле вже тиждень, відколи він з’явився у Пустелі, приходила до нього двічі-тричі на день, часом і вночі, очищала хворе тіло відварами з трав. Страждав цей хворий так, що й не описати. Що більше він страждав, то більше Люелле, майже несвідомо, ненавиділа його за те, що він завдає їй стільки клопотів, а його хвороба відразливіша за хвороби інших.

…отож вона раптом відчула його погляд, і вперше усвідомила, що має справу з живою людиною, а не клубком не знати чого — болю, гнійників та зойків. Усвідомила, що цілий час допомагає стишити його страждання. Хоча вона й робила це неохоче, праця, що так її втомила, дала йому полегшу. Саме сьогодні вона відчула, що повернула цього чоловіка з дороги смерті на дорогу життя. В його очах, які напружено вдивлялись у неї, побачила вдячність. Навіть почуття справжньої симпатії й приязні.

— Здається, невдовзі я буду зовсім здоровий. Дякую тобі і вибач, що я був такий нестерпний. Я дуже страждав…

Люелле перелякалася. Вперше вона була без свого панцира, під яким вона свідомо заховалася, щоб не відчувати, не бачити, не чути і таким робом перемогти в собі огиду, яку відчувала до хворих. Аж тут раптом через цього чоловіка подумала собі: виходить це все, що робила, що було їй таке ненависне й гидке, повертало цій людині життя? З істоти, що ледве дихала, а таким його сюди принесли, він знову ставав молодим чоловіком. Хто зна, може, його ще чекає любов, у нього будуть дружина й діти, і він ще зазнає радості життя? І це все завдяки їй?

Від того дня Люелле почала цікавитися хворими, яким допомагала. На свій подив зауважила, що якщо займатись ними з більшою увагою, бачити в них людей і думати не про себе, а про них, то вже немає часу перейматися млосним запахом крові й поту. Їй також перестало бути байдуже, кого з хворих вдається повернути до життя, а хто мусить вирушити у країну Вічності.

Тепер щодня її оточувала вдячність. Вона помічала її в очах, жестах і словах хворих. Вдячність робила її рухи обережнішими, а несмілива усмішка хворих мимоволі змушувала її досі стиснуті уста усміхатись до них.

Однієї ночі вона сиділа біля старенької, що поволі переходила до Країни Вічності. В очах вмираючої причаївся страх, і Люелле збагнула, що будь-якою ціною вона має перетворити цей страх на спокійне примирення з Долею. І зрозуміла, що це набагато складніше за все магічне вміння. Відчула, що стоїть перед лицем якоїсь величезної загадки, яку мусить розгадати, і що її магічні навички, якими вона так хизувалася, нічим не допоможуть. Гладила маленьку сиву голову бабусі, і та нарешті почала говорити.

Згадувала дитинство, як пасла на лузі за селом гусей з іншими дітьми, згадувала молоді літа. Згадувала, як вони разом палили вогнища, співали Пісню Єдину або кидали свої нехитрі обов’язки і витанцьовували у вінках з квітів. Поволі, помалу, разом із вимовленими словами, бачачи увагу слухачки, ба навіть зацікавлення, — з очей старенької зникав страх. Люелле слухала розповідь бабусі, а коли та змовкала, щось запитувала, — і з пам’яті тієї виринали нові спогади. Тепер вона була молодою, вродливою дівчиною — молоде було її тіло, молода душа і молодий коханий поруч. Потім було щасливе весілля, що стало вінцем їхньої молодості…

— А де він тепер? — спитала Люелле.

— У Країні Вічності, вже давно, так довго… а я тут сама.

Перш ніж в очах старенької заблищали сльози, Люелле притулила свою юну щічку до зморщеного, як зимове яблучко, обличчя й зашепотіла:

— …вже незабаром ви будете знову разом, обоє молоді й гарні, здорові й щасливі, бо там, у Країні Вічності, немає старих, самотніх і нещасливих, немає хворих і стражденних. Щасливі ті, хто приходить туди, подолавши довгий і важкий життєвий