Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

пояснив їй, чого вони від неї хочуть. Кажучи, ледь стримував жаль, гіркоту й заздрість: яка ж вона гарна та молода… Або який же гарний і молодий Майоріан… безперечніше, найвродливіший юнак, якого він знав… Чудова пара…

Грізно повторюючи ще раз, що неодмінно мусить вибрати, патрикій чіпляється надії, — сувора франконська цнотливість переможе у ній страх і вона радше кинеться на меч, аніж згодиться віддатися завойовнику… Ах, як же тоді Аецій тріумфував би над молокососом!

Але королівна, наче зовсім не була франконкою, а навіть дівою, довго й цікаво дивиться спершу на одного, потім на другого і, не опускаючи погляду, твердою рукою торкає плече Аеція.

— Піду з тобою…

***

— Скільки тобі років? — питає Аецій, нарешті повіривши, що все це не сон.

— Взимку розпочну сімнадцяту весну…

— Ти б могла бути моєю внучкою…

Королівна не відповідала. Стоїть біля ліжка і — як їй звелено — здіймає з себе одіж. Роззула з ніг черевики, скинула з пліч пурпурову, переткану золотом сукню, заграбовану в якійсь римській віллі. Але, коли торкнулася руками довгого, аж по самі пальці ніг, пеплуму («Теж із награбованого, — думає Аецій. — Може, знятий зі зґвалтованої та вбитої римлянки?»), вся затремтіла і затулила долонями обличчя.

— Не можу, — прошепотіла, зсовуючись до підніжжя ліжка.

Патрикій здивовано дивиться на неї.

— Чого ж ти обрала мене, а не його? — питає.

Франконка не відповідає.

***

Аецій насичений, гордий і щасливий. Із захопленням, вдячністю і майже ніжно дивиться у прегарні очі франконської королівни, — вони щохвилини змінюють колір. Ось блідо-блакитні, прозорі, глибокі… ось наче зелені, імлисті, повні золотих леліток… а тоді сірі, сталеві, холодні… «Таким повинне бути Північне море, рідне saal її відважного народу…», — думає патрикій Римської імперії та починає говорити тихим голосом, у якому тремтять м’які, лагідні, чулі нотки :

— Ти дала мені багато радості й насолоди… Я вдячний тобі і не хочу, щоб ти була скривдженою, нещасливою і зганьбленою. Найохочіше взяв би тебе з собою в імперські землі, та не можу… Відіслав би тебе до країни твого народу з багатими дарунками і оточену сотнями бранок, які лише тобі завдячували б життям та свободою… Але знаю суворі звичаї вашого народу і боюся, щоб од своїх не спіткала тебе ще більша кривда: щоб не прокляла тебе мати, а батько не здійняв жорстокої руки — і щоб юні подруги, чисті діви, не відверталися од тієї, з якою я провів щасливу мить…

— Воістину, не лише у франків, — відповідає королівна, — але й у саксів, тюрингів, бургундів та ютунгів немає такої чистої, бодай і найчистішої діви, яка від завтра дивитиметься на мене, думатиме про мене, говоритиме до мене інакше, як із заздрістю, захопленням і пошаною. Бо чи ж може бути більша слава і більше щастя для дочки народу воїнів, аніж злучення зі силою та кров’ю найбільшого з мужів, що його коли-небудь створили боги, — сина Тора і Валькірії, Аеція?

Парницький був письменником і жив колись у Львові

«Я не історик, не історіософ, не історіограф і навіть не історіофіл. Мене можна назвати історіоманом»

Т.Парницький

Не лише у Львові. Доля кидала його з одного кінця світу до іншого. Берлін (там року 1908-го народився) — Харбін — Львів — Куйбишев — Тегеран — Єрусалим — Мехіко — Варшава (де він року 1989-го і помер). Але «Аецій…», перший переклад якого українською мовою представляємо читачам (здається, що це перший переклад Парницького українською мовою взагалі), написаний саме у нашому Львові. Хоча четвертий з черги твір письменника, саме він першим прославив свого автора. Але читати «Аеція» варто не лише тому, бо й що значить слава світу — сам Парницький чимало іронізував з цього приводу. А що спільного з міжвоєнним Львовом має Західна Римська імперія в останні роки свого існування? — чесно кажучи, не знаю. Переклавши цей роман, я й досі не можу збагнути, які причини змусили автора написати, що ті часи були «такими віддаленими від нас, а такими схожими на наші» — чим схожі? Хіба що одним: надзвичайною щільністю потоку подій. Кожного дня відбувалися якісь незворотні зміни, течія історичної ріки щороку різко повертала і неясно було, куди ж вона, зрештою, припливе. Але це тільки слова. Як же самі люди V століття від Різдва Христового (правду кажучи, вони не так відраховували час) сприймали свою епоху? Думаю, саме на це питання і намагався відповісти автор.

Мушу попередити про певну особливість творчості Парницького, яка проявилася, починаючи з «Аеція», а, властиво, і у більш ранньому творі письменника — «Король Родеріх і граф Юліан». На відміну від таких своїх, може, відоміших сучасників і теж авторів історичних творів, як, наприклад, Л. Фейхтвангер і Р. Грейвз, Парницький надзвичайно точний у всіх деталях. Не знайдете тут ні Франції замість Галлії (навіть і просто Галлії немає: повинна бути Друга Аквітанія чи Бельгіка, чи ще якась провінція), ні генералів армії замість магістрів обох військ. Ні Єрусалимського університету, ні фабрик виробництва паперу в Римській імперії. В цьому сенсі з Парницьким можна порівняти хіба що Марка Алданова (його, а також Сенкевича Парницький називав своїми єдиними літературними вчителями, хоча, насправді, схожості з цим другим обмаль). Ні, не можна сказати, щоб «Аецій» таки зовсім не містив анахронізмів — але їх небагато і вони доволі ювелірні. А ще їхнім призначенням не є ні розважати читача, ні виховувати його в патріотичному дусі (ці завдання історичний роман і раніше, і, як по правді, досі вважає головною своєю метою). П’яте століття нашої ери, як на те, дуже мало годиться для таких цілей. Швидше наводить на скептично-безнадійні роздуми про марноту всіх людських зусиль, про те, що всі замисли історичних прототипів героїв роману пішли прахом, більше того, зруйнувався весь їхній світ — і римський, і варварський, а сякий-такий лад на руїнах імперії запровадили не продовжувачі римської справи, не їхні спадкоємці-варвари, а хіба що спадкоємці спадкоємців. Та й то дуже-дуже нескоро.

Стосовно ж згадуваних анахронізмів: у процесі перекладу я мала чимале бажання додати до кожного такого спірного місця зірочку і пояснити, що там не так. Але потім відмовилася від цього задуму, «опримітивши» лише те, чого й сама досі не знала (і цього теж чимало). Все-таки дещо перелічу тут.

Юний Аецій, тільки-но ставши заложником Аларіха, не міг згадувати слів «Золото маємо для друзів,