Віктор Гюго - Трудівники моря

людину. Він був залитий якимось апокаліптичним сяйвом. Не було певності, що все це існує. Перед очима постала реальність, запозичена у неправдоподібного. На неї можна було дивитися, доторкатися до неї, проте повірити в неї було важко. Чи то денне світло проникало через це вікно під морем? Чи це вода мерехтіла в цьому темному чані? А може, піднебесні хмари обернулися аркадами і портиками печери? Та чи ж на камінь ступала нога? А ця опора чи не розкладеться на елементарні частини і чи не злине димом? А що таке всі оці черепашки — ювелірні коштовності, які мимохідь попадають у поле зору? Чи далеко звідси до життя, до землі, до людей? Що за чар ховається в цих сутінках? Усе це викликало невимовний, майже священний трепет, якому начеб вторувало легке, тривожне хилитання трав у підводній глибині.

У кінці продовгуватої печери, під циклопічною аркою дивовижно правильного перетину, у майже непомітній западині, своєрідній печері у печері, або скинії завіту в святилищі, за зеленястою світляною габою, котра спадала, як завіса в храмі, поверх води виднівся камінь з квадратними гранями, схожий на вівтар. З усіх боків його оточувала вода. Здавалося, що з нього тільки-но зійшла богиня. Мимоволі в уяві поставала гола небожителька, котра у вічній задумі щойно стояла в цій ніші на вівтарі і злинула звідтіль при появі людини. Не можна було не уявити собі видіння в цьому чарівному гроті, образ, викликаний мрією, зроджувався начеб мимоволі. Струмінь цнотливого світла спадав на ледь розрізнювані білі плечі, чоло, осяяне світанковою зорею, божественний овал обличчя, спокуслива заокругленість чудових грудей, соромливо складені руки, розпущене волосся у відблисках світанку, дивовижної краси стегна, які неясно проглядають із священної імли, тіло німфи, погляд незайманої дівчини. Вона — Венера, що виходить з морської піни, Єва, що вилонюється з хаосу. Цей образ не міг не примаритись. Не можна було уявити, щоб тут не було привиду.

Прекрасна гола жінка, втілення зорі, напевно, тільки що стояла на вівтарі. Від п'єдесталу віяло несказанним чаром, здавалося, що там пропливає над каменем жива біла постать. Печера затихла в німотному обожненні, в свідомості зринала то Амфітрита, то Фетіда, то Діана, зігріта почуттям кохання, витвір найдосконалішої краси, зітканий із сяйва, щоб ніжно дивитися з пітьми. Ніхто, як вона, полишаючи цю печеру, залишила в ній свою ясність, своєрідні світляні пахощі, які йшли від її зоряного тіла. Сліпучо-прекрасної прозорої тіні тут уже не було: не було обличчя, створеного для споглядання тільки якимись невидимими істотами, але недавня присутність її відчувалася: залишався іще трепет, який викликає розкіш захоплення. Богині не було, але божественна присутність відчувалася.

Краса печери ніби й була створена для цієї присутності. В ім'я цього божества, феї перлів, королеви вітрів, цієї пінонародженої грації, тільки задля неї — принаймні так здавалося — підземелля було побожно заховане під каменем, щоб ніхто ніколи не міг скаламутити таємничого напівмороку і величної тиші довкола цієї божественної тіні.

Жільят, який був ніби ясновидцем природи, охоплений неясною схвильованістю, розмірковував.

Раптом у себе під ногами, в чудовій прозорості води, схожої на розплавлені самоцвіти, він помітив щось незбагненне. Щось на зразок довгої смужки пересувалося в мерехтінні хвилі. Смужка не пливла, а мчала: у неї була якась мета, вона кудись прямувала, до того ж із поспіхом. Ця ганчірка скидалась на брязкальце блазня з зубцями; в'ялі пласкі зубці згиналися у воді, і здавалося, що вони присипані якимось пилом, якого ні змити, ні розмочити у воді. Вона була не просто жахлива, вона викликала огиду. Щось химерне — чи то жива істота, чи то привид. Вона начеб хотіла забитись у найтемніший кут підземелля, а звідти опуститись углибінь. Товща води над нею потемнішала. Лиховісна тінь промайнула і зникла.

КНИГА ДРУГА ТЯЖКА ПРАЦЯ
І. Винахідливість того, кому все чогось не вистачає

Печера неохоче випускала з себе людей. Ввійти до неї було важко, а вийти — ще важче. Жільят усе ж вибрався звідти, але більше не повертався. Йому нічого не вдалося там знайти з того, що хотілося, часу для пустої цікавості у нього не було. Він одразу ж запустив у дію кузню. Йому бракувало інструментів, і він сам став їх виготовляти.

Уламки пароплава правили йому за паливо, вода — за двигун, вітер — за ковальський міх, кам'яна брила — за ковадло; інстинкт замінив йому вміння, а воля — силу. Жільят із запалом узявся до своєї невеселої роботи.

Погода, здавалося, пішла до нього на послуги. Хоч період рівнодення тривав, було сухо. Настав березень, але в морі було тихо. Дні все довшали. Голубінь неба, легкі порухи неозорої водної гладіні, погідність полудневих годин — все це ніби виключало поганий намір. Море усміхалося до сонця. Пестощі ж, як відомо, попереджують зраду. А море на такі пестощі не скупиться. Коли маєш справу з такою жінкою, не довіряй її усмішці.

Вітер був незначний, і тим краще працювало водяне піддувало. Надто сильний вітер скорше шкодив би, ніж допомагав.

У Жільята була пилка, він зробив терпуг. Пилкою він різав дерево, терпугом — метал. Потім він додав до них дві залізні руки коваля — кліщі та щипці. Кліщами здавлюєш, щипцями орудуєш. Одні діють як руки, другі — як пальці. Інструмент — той же організм. Мало-помалу Жільят роздобував помічників і виготовляв своє озброєння. Зі шматка бляхи він зробив наддашок пад ковальським горном.

Одним із найголовніших завдань для нього було розібрати і полагодити блоки. Він привів до ладу коробки і шківи складних блоків. Повідтинав потрощені кінці понівечених брусів і зачистив їх: для теслярської роботи, як ми вже казали, у нього був цілий склад корабельних уламків, підібраних і за формою, і за розміром, і