Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

свічку, Ватсоне! — скрикнув баронет. — Погляньте-но, там вогонь теж пересунувся! То що, негіднику, ви й далі заперечуватимете, що то сигнал?! Кажіть! Хто ваші спільники й що ви тут задумали?!

Ключник зухвало поглянув на нього.

— Це моя справа, а не ваша. Я нічого не скажу.

— Тоді вважайте, що вас звільнено.

— Гаразд, сер. Нічого не вдієш.

— Я вижену вас у три вирви! Посоромилися б, хай вам біс! Наші родини понад сто років жили під одним дахом, а тепер ви замислили проти мене якусь інтригу…

— Ні, ні, сер, не проти вас!

Ці слова вимовив жіночий голос, і на дверях стала місіс Берімор, не менш бліда й приголомшена, ніж її чоловік. Її огрядна постать у спідниці й хустці видавалася б кумедною, якби не вираз жаху, що застиг на її обличчі.

— Нас виганяють, Елізо. Кінець. Іди пакуй речі, — мовив ключник.

— О, Джоне, Джоне, це я тебе до цього довела! Це все моя вина, сер Генрі, моя. Він зробив це лише заради мене, лише на моє прохання…

— Ну, ну, кажіть далі! Що це все означає?

— Мій нещасний брат помирає з голоду на болоті. Ми ж не можемо отак покинути його біля самісіньких наших воріт. Засвічена свічка — то знак, що їжа для нього готова, а він у відповідь показує, куди її принести.

— То ваш брат і є отой…

— Каторжанин-утікач, сер… убивця Селден.

— Це правда, сер, — мовив Берімор. — Я сказав вам, що це не моя таємниця, і я не можу відкрити її вам. Але тепер ви почули все й знаєте, що ніхто проти вас тут нічого не замислював.

То ось що означали ці дивні нічні походи і свічка перед вікном! Ми з сером Генрі здивовано вирячились на жінку. Невже ця поважна, солідна дама була однієї крові з одним із найстрашніших злочинців?

— Так, сер, моє дівоче прізвище — Селден, а він — мій молодший брат. Ми розбестили його, в усьому потурали, отож він і забрав собі в голову, ніби може робити все, що схоче, ніби весь світ існує лише задля його втіхи. Потім підріс, опинився в поганому товаристві, і наче лихий у нього вселився: він розбив материне серце, втоптав наше ім’я в багнюку. А далі покотився від злочину до злочину, все нижче й нижче; від шибениці його врятувала хіба що милість Божа. Але для мене, сер, він завжди буде отим маленьким кучерявим хлопчиськом, якого я пестила, з яким гралася як старша сестра. Через те мій брат і втік із тюрми, сер. Він знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він приплентався сюди вночі, натомлений і голодний, та ще й погоня на п’яти наступала, — що нам було робити? Ми пустили його до себе, нагодували, прихистили. Потім ви приїхали, сер, і брат мій вирішив, що йому буде безпечніше на болоті, — отож і ховається там, поки увесь цей шарварок не вляжеться. А ми кожної другої ночі перевіряємо, чи він іще там, — світимо з вікна, й коли брат відповідає, мій чоловік носить йому хліб та м’ясо. Щодня сподіваємося, що він уже пішов, але поки він тут, ми не можемо його покинути. Це все правда, сер, я жінка побожна й не казатиму неправду; коли тут і є щось лихе, то чоловік мій не винен — він зробив це лише заради мене.

Жінка промовляла так щиро, що словам її не можна було не повірити.

— Це правда, Беріморе?

— Так, сер Генрі. Правда до останнього слова.

— Що ж, я не можу вас засуджувати за відданість своїй дружині. Забудьте про те, що я казав вам. Ідіть обоє додому, а вранці ми поговоримо про все як слід.

Коли вони пішли, ми знову визирнули у вікно. Сер Генрі прочинив його, і холодний нічний вітер ударив нам в обличчя. Далеко в темряві й досі жеврів маленький жовтий вогник.

— Дивно, як він там не боїться, — мовив сер Генрі.

— Його вогник, мабуть, тільки звідси й видно.

— Цілком можливо. Чи далеко це, як ви гадаєте?

— Мабуть, десь біля гранітних стовпів.

— За милю-дві, не більше?

— Навіть менше.

— Так, це справді недалеко, якщо Берімор носить туди їжу. І він, цей негідник, чекає, що хтось завітає на його вогник. Хай йому біс, Ватсоне, я піду і спіймаю його!

Така сама думка сяйнула й мені, адже Берімори не зробили нас своїми спільниками. Ми примусили їх виказати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства — таких мерзотників не можна ні жаліти, ні милувати. Ми повинні скористатися цією нагодою і повернути його туди, де він нікому вже не заподіє шкоди. Інакше за нашу нерішучість поплатяться інші. Людина такої жорстокої натури будь-якої ночі може напасти на наших сусідів Степлтонів, — і саме ця думка, здається мені, надихала сера Генрі на такий сміливий вчинок.

— Я піду з вами, — сказав я.

— Тоді візьміть свій револьвер і черевики. Що скоріше ми підемо, то ліпше, бо він погасить вогник і сховається.

Через п’ять хвилин ми були вже надворі й вирушили в бік болота. Ми швидко йшли темними заростями, прислухаючись до глухого завивання осіннього вітру й до шурхоту опалого листя під ногами. Нічне повітря гостро тхнуло гнилизною та вогкістю. Місяць лише зрідка визирав із-за хмар, що пливли небом, і тільки-но ми вийшли на болота, як почала сіяти мжичка. Вогник, як і раніше, мерехтів попереду.

— А ви взяли зброю? — спитав я.

— Так, мисливський нагай.

— Треба діяти швидко, бо він, кажуть, відчайдушний хлопець. Захопимо його зненацька, перш ніж він опам’ятається.

— Послухайте-но, Ватсоне, — мовив баронет, — а що сказав би про це Холмс? Про болота нічної години, коли там владарюють сили зла?

І немовби у відповідь на його слова десь далеко, на темних просторах боліт, несподівано розлігся той дивний звук, який я вже чув біля Ґримпенської трясовини. Вітер доніс спочатку глухе гарчання, а потім рев, що помалу перейшов у тужне виття й завмер. Ці звуки — дикі, грізні — повторювалися знову й знову, сповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав, і я навіть крізь темряву побачив, як зблідло його обличчя.

— Боже мій, що це, Ватсоне?!

— Не знаю. Кажуть, ніби це звичні звуки для тутешніх боліт. Я вже чув їх.

Виття стихло, й запанувала цілковита мовчанка. Ми нашорошили вуха, але більше нічого було не чути.

— Ватсоне, — мовив баронет, — це вив собака.

Кров захолола в моїх жилах, коли я почув, що голос сера Генрі