Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

то тепер про це вже не йшлося. Ґлобальні оскарження, звинувачення першої особи республіки замість трепетного страху, й різка критика політики КДБ щодо українських патріотів і молодіжного національно-культурницького руху, в якому ідеологи КПРС небезпідставно бачили загрозу цілісності СРСР, яку поет задекларував у листі до П. Шелеста ще в 1965-му, не залишала слідчому вибору: Стуса треба ізолювати, інакше це може загрожувати його — Логінова — кар'єрі.

На авансцену виходив вже не просто слідчий, на кону з'являвся «тов. Міщанин», який чітко розумів, що йому треба робити й чого досягати, адже «поразка» (нею безперечно стала б недостатня кількість доказів вини арештованого) загрожувала вже не мітичним державним інтересам, а благополуччю і кар'єрі самого слідчого. Такого тов. Міщанин допустити не міг, а тому ще з більшим старанням почав «копати» і знаходити «докази» Стусової вини.

25 січня він викликав Василя Стуса до свого кабінету саме з цим наміром. Але вже перше питання слідчого, що стосувалося чернеткового варіанту листа, що починався словами «Привид бродить по Європі…», наразилося на жорстку відповідь Стуса: «Поки я не одержу відповідей на мої заяви до компетентних інстанцій, я покази по справі давати не буду. Уточнюю свою відповідь: оскільки мені інкримінують листи, надіслані до офіційних установ, більш компетентних у справах, що стосуються українського літературного процесу, за КДБ, хочу продовжити свою розмову із слідчим КДБ після того, як знатиму оцінку моїх літературних творів від працівників ЦК КП України, ідеологічного відділу зосібна, та Спілки письменників України. До того часу відповідати на запитання слідчого не буду»[603].

Взаємини загострювалися. Кілька наступних візитів Василя до слідчого нічого особливого Логінову не дали, якщо не вважати «успіхом» слідства інформацію про причини невиходу «Зимових дерев» в Україні.

Слідчий зробив паузу, шукаючи способів примусити в'язня давати необхідну інформацію та відповіді.

12 лютого і в кілька наступних днів він випитував, якими були взаємини поета з неформальними лідерами шістдесятників, намагаючись через Стусові свідчення про них зібрати інформацію проти нього. Ось кілька характеристик, які дав Василь Стус «формальним» (заарештованим по справі Добоша) посправникам:

«Іван Світличний — одна із найчесніших і найсвітліших голів у сьогочасній українській радянській літературі. І я щасливий, що належу до його знайомих. З ним мене в'язали заняття літературною критикою (з нахилом до наукових досліджень), літературною творчістю; мої стосунки з ним — це стосунки двох літераторів. Чисто по-людськи я його люблю. Знайомий з ним від часу навчання в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР, тобто десь із 1963—1964 pp.»[604].

Про Євгена Сверстюка: «Із Сверстюком знайомий з 1965—66 року… Це людина великого розуму, надзвичайно високої етики. Для мене він правив за взірець літератора, який служить добру й справедливості попри все»[605].

На запитання слідчого, що йому відомо «про виготовлення та розповсюдження Зіновією Франко антирадянських та наклепницьких документів», — Стус відповів: — «Про це нічого не знаю. Вважаю, що це наклеп на чесне ім'я Зіновії Франко. У кожному разі я абсолютно не вірю, що для такого питання є щонайменші підстави»[606].

Про Вячеслава Чорновола: «Я його шаную як принципову, сміливу, навіть мужню людину. Але при цьому стосунки мої з ним — не близькі, хоч до нього як до людини і громадянина я нічого не мав, більше того — поважав його»[607].

Про Миколу Холодного: «Миколу Холодного я знаю з 1964—1965 років. Познайомився з ним на літоб'єднанні при видавництві „Молодь“ — тоді, коли це літоб'єднання ще не розігнали. Я його ціную як талановитого українського радянського поета, одного з найбільш соціально значимих сучасних українських майстрів слова. Дуже високо ставлю його вірші, присвячені сільській тематиці. В його віршах є чимало похмурого гумору, але для людини, над якою так немилосердно збиткуються багатьма роками, це і недивно. Бо це, можливо, його природне бачення несправедливого до нього світу. Це складна людина. Знаю, що перед університетом він був сповнений чистої комсомольської віри в добро і справедливість; проте пізніше, під впливом тяжких для нього і несправедливих підозр, розпікань, цькувань ця віра в ньому трохи підупала. Так принаймні здається мені, людині, що не належала ніколи до його близьких друзів. Дуже можливо, що я помиляюся, кажучи про підупадання віри»[608].

Останній допит відбувся 24 лютого. Як не намагався Логінов «витягнути» зі Стуса бодай якусь критику інших заарештованих, йому це не вдалося.

Відтак слідчий взяв місячну павзу, підселивши до поета співкамерника, який щодень отруював його життя різноманітними провокаціями. Втім, хоча Василь Стус і не мав тюремного «досвіду», досить легко вирахував тактику слідчого.

Проте Логінов покладався не лише на це. Наприкінці лютого — на початку березня він зустрічається з рідними Василя Стуса, пропонуючи їм вплинути на чоловіка-сина-зятя: або він почне співробітництво зі слідством, або вирок за «його злочини» може бути дуже суворим. Проте й на цій ділянці в нього не склалося, й він облишив даремні спроби.

Втім, місячне перебування в камері, протягом якого Василя Стуса жодного разу не викликали до слідчого, тиснуло на психіку ув'язненого.

Цілковито ізольований від навколишнього світу, позбавлений можливости мати інформацію про перебіг слідства над іншими заарештованими і нічого не знаючи про стан здоров'я рідних (щоправда, ніби між іншим, наглядачі час від часу натякали, що, ось, мовляв, його лише півтора місяці немає вдома, а вже почалися проблеми… Які не уточнювали — нехай хвилюється) Василь Стус не витримав. Почалися конфлікти з наглядачами. Планові для одних і вимушені для іншого.

Єдиним порятунком у цей час був Ґете. «Заплановані» для перекладу сторінки на кожен день примушували поета тримати себе в тонусі. Стус з головою поринав у поетичний світ великого німця, дошукуючись і радіючи вдалому рядку, знайденому образу чи закінченому віршеві.

Після обов'язкової праці над перекладами, піддавшись владі спогадів і роздумів над долею, у постійно освітленій камері (світло в камерах горить цілу ніч) він завжди мав під рукою олівець, аби записати окремий вдалий рядок чи й закінчений текст нового вірша:

Не потурай жалям. Бо то дарма —

своїм жалям намарне потурати.

Уже таким тебе зродила мати,

аби назнати, що то є — тюрма.

А, може, й шляху кращого нема,

аби себе об зорі обкарнати…[609]

Попри постійну присутність чужих очей, з чим вдалося сяк-так притерпітися (звикнути бо до цього майже неможливо), Василь цілий місяць займався самокопанням.

Миттєве й вічне — то одне і те ж.

Коли ти весь, неначе кулька болю,

ані пережидаєш цю недолю,

ані до себе смерти