Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

в єдиному місці, де окремі з цих термінів можна почути з живих уст), я чув себе щонайменше злочинцем. Особливо коли підходив до кіосків і бачив, як люди кленуть цей український дубль. Пам'ятаю, як мене „опікали“ працівники, які ніколи не розмовляли українською мовою, а пробували мене повчати. Пам'ятаю такий випадок. Помер хтось із співробітників обкому. Помер несподівано, як кажуть, наглою смертю. Я спробував так і написати: нагло помер, помер наглою смертю. Мені заперечили. Я наполягав. Тоді мені сказали: завтра буде догана редакторові І. Доманову і нам обом. „Разве так неуважительно можно говорить об умершем?“

Пам'ятаю, як О. П. Ляшко, тодішній секретар обкому, лаяв мене, що, переклавши його виступ українською мовою, я вживав такі звороти, як „принагідно зауважимо“. „Этого никто не поймет“ — так він вирішив, і бідному редакторові „Радянської Донеччини“ тов. Сіробабі, який краще за мене знав такі тонкощі, довелося „переписувати“ мій переклад. Мене дивує, звідки в людей береться така самовпевненість, така безапеляційність при розв'язанні питань, на яких не знаються.

Все це призводить до того, що деякі українці з притаманним їм комплексом національної неповноцінности прямо хизуються незнанням рідної мови! Все це сліди проклятого імперіального минулого, яке морально скалічило українську націю, яке оголосило національну свідомість і гордість — злочином. А тепер це все пішло самопливом. Це стало нормою. Бо ж не будемо ми навертати людей у стару віру! Зденаціоналізований елемент нагадує елемент здекласований. У них не лишається за душею нічого святого. А це призводить до ще більшої моральної деградації. Це теж один із способів масового продукування тов. Міщанина, який має геніальну здатність все переінакшувати. З власного „вірую“ він може зробити чекову книжку, совість він уміє перевести на гроші, в почутті патріотизму він може віднайти „невикористані резерви“ власного прибутку.

Міщанин — цей ідеальний „людський матеріал“ для будівництва такого, як у нас, „комунізму“ — згодиться будь з чим, коли це тільки принесе йому зиск. Але та країна, де міщанин возведений у ранг зразкового громадянина, є будь-якою, тільки не соціалістичною.

* * *

І, роздумуючи над усім цим, я все більше переконуюсь у тому, що   т а к и й   соціалізм не є соціалізмом. Т а к і   політичні свободи — не є свободами. Т а к и й   „рай“ — не є раєм. Така „правда“ — не є правдою.

Т а к е   закабалення людської душі, людської совісти, т а к е   вилюднення людини — майже несила винести. Тоді відкривається найбільша свобода — свобода раба, якому байдуже, де мовчати, байдуже, де хвалити начальника, де брехати — про себе, про оточення, про життя.

Таке вивласнення душ нищить будь-яку вартість людського існування. Постріли, якими закінчувалось життя Маяковських, Скрипників, Орджонікідзе, Фадєєвих, Хвильових, зашморги, в які лізли Єсєніни і Цвєтаєви, — це знаки рівняння між благами життя і страхами пекла. Це та стежка, якою утікають, лишаючись нескореними. Здобуваючи ту свободу особи, якої не дає ваш соціалізм. Ось вам причина тієї зухвалої сміливости, зразки якої вам чим далі, тим частіше подаватимуть. Від найчорніших думок я врятувався тоді, коли пізнав необмежену волю раба, якому байдуже — чи відчувати на собі увесь тягар вашого деспотизму, чи не існувати. Ви знецінили моє життя повністю. Я не можу займатись улюбленою роботою — значить, я абсолютно незалежний. Я не можу нічого друкувати — ні статей, ні віршів, ні перекладів. Я приречений до тваринного животіння. Ви ж забули про діалектику. Забравши в мене всі права, всього мене, ви тим самим і втратили мене. Інстинкт самозбереження увірвався, як налигач. Вам ні за що мене держати. Ви розумієте масштаби моєї волі? Я можу іще сказати вам, що, вилюднюючи людину, будуючи цей, поліцейського типу, соціалізм, ви грішите перед довжелезним мартирологом людей, які від часу Мора і Т. Кампанелли прагнули до соціалізму — держави сонця. Такий соціалізм проклинатимуть нащадки. Такий соціалізм уже сьогодні потворить цих нащадків — і це вже злочин.

Соціалізм, як найпрогресивніше вчення, восторжествує попри всі перепони, виставлені сьогодні його облудними ревнителями. Той соціалізм, де людина думає, мислить і вільно висловлює свої думки. Той соціалізм, який тримається на успадкованій од віків етиці вільних розкріпачених людей з ясними лицями, не спотвореними конвульсіями страху.

І „прокоментовані“ вами заповіти Маркса, Енгельса, Леніна, попередніх соціалістів повернуться до нас не насильством (смотри страницу такую-то и не смей думать иначе!), а своїми мудрими гуманними порадами (подивись, скажімо, у Леніна, він чимало зробив, аби з'ясувати цю проблему; може, це тобі стане в пригоді).

Ви розумієте добре і самі, якою вагомою стала сьогодні проблема розкріпачення людських душ! Ви знаєте краще за мене, що тільки звільнивши народ від кріпосницьких колодок вашої велетенської диктатури, можна поставити на широку колію наше народне господарство. Ви бачите, що проблема етики людини „соціалізму“ є проблемою №1.

Рабство і соціалізм — поняття полярні, їх поєднати нікому не вдасться. Задумайтесь над тим, чому з таким успіхом сприймається у нас антифашистське мистецтво. Ви зрозумієте такий ошелешливий парадокс: у масовому гіпнозі гітлеризму, в гітлерівській неволі людського духу вловлюються „зримые черты“ нашого учора, нашого сьогодні. „Це каже вся буржуазна пропаганда!“ — знову обуритесь ви. Так, на жаль, це каже тільки буржуазна пропаганда. Але це ще не значить, що вона одержала на це патент. Значно краще і значно раніше знають про це наші громадяни.

Я знаю, що ніяким ієзуїтам, ніяким катам не вдасться зломити до кінця людську душу. Вона, як Фенікс, самовідроджується. Я бачу, як починають пряміти людські хребти, як росте справжній пролетарський інтернаціоналізм, де ніхто не називає націоналізмом твій біль за свій народ і його духовне єство, де литовці, грузини, українці, євреї, росіяни і всі інші народи Радянського Союзу починають усвідомлювати потребу демократизму, ясно бачити всю шкоду сучасного абсолютизму, який розносить шовінізм, лицемірство, підступництво, кількаповерховий бюрократизм і чимало інших „супутників“, які вивела тоталітарна диктатура на свою орбіту.

Соціалізм — це найчесніший людський лад. І він мусить виростати на чистій, на природній людській основі чесности, справедливости і взаємоповаги людей, а не підтримуватись зграєю платних шпигунів, поліцейських, донощиків, кар'єристів, чиє ім'я — людська безликість.

І за такий соціалізм варто боротися до скону»[602].

Василь Стус успішно «заробляв» собі термін ув'язнення. Ознайомившись із цим, написаним років п'ять-шість тому, листом, Логінов остаточно переконався у хибності перших вражень від заарештованого Стуса. І хоча слідству все ще бракувало доказів антирадянської діяльности поета, але якщо спершу задовільним результатом міг стати покаяльний лист Василя Стуса у пресі, в якому б той засудив власну «буржуазно-націоналістичну» діяльність і з негативного боку схарактеризував когось із більш відомих діячів «руху»,