Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

— А гроші в тебе є?

— Ні.

Мустафа неквапливо поліз рукою в кишеню.

— Почекай мене тут, пане. Я поїду заправлюся бензином і розміняю гроші. Дам трохи й тобі.

— Як хочеш.

Мустафа поїхав до міста, а Ота сів на узбіччі шосе під високою молодою пальмою, яка скидалася на вивернену вітром парасольку.

Він знову був сам, знову довкола була ніч, як і вчора о цій порі в саду. Але все-таки сьогодні дещо змінилося. Точніше, майже все. Йому визначили нову роль у цьому карнавалі. Котра це вже? Він не рахував. Проте гіршої ще не було. Гіршої вже взагалі не може бути. Вбивця. Для всіх він убивця.

Гнів його поволі вгамувався, лишився тільки страх. Ота боронився від нього, намагався очуняти, роздмухати в собі лють, силкувався думати про сердешного Мерсьє. Така вже, видно, його доля. Ні вівтаря, ні дружини, ні спокійної старості… Але він оголосив їм війну і воював!

Ота знову спробував уявити собі мертвого Мерсьє, переможеного в цій війні, проте не зміг, так само як і уявити. себе в новій ролі. Все це було таке нереальне, неймовірне. Можливо, навіть неправда… «А якщо це неправда, то чого мене охоплює такий моторошний страх?»

Він мимохіть зціпив зуби, стиснув кулаки й кричав без слів, що не дасться, що боронитиметься, навіть підхопився, щоб бігти назустріч Мустафі й повернутися з ним на фабрику. Та потім знову сів. «Дурниці. Так ніхто не робить».

Ота схилив голову на руки й замислився. Що ж усе-таки йому чинити?

Незабаром приїхав Мустафа, й вони поділилися грішми. Мустафа залишив собі двісті тридцять франків, Оті дісталося двісті тридцять п'ять і всі дрібні. Коли вони прощались, Ота стрибнув на підніжку автомобіля:

— Мустафо, я хочу, щоб ти це знав: пана Мерсьє вбили Лукас і Сі Омар.

Мустафа схилив голову.

— Це щира правда! — сказав Ота. Мустафа підвів голову.

— Можливо, я від нього колись і піду, пане. Але тільки тоді, коли навчуся ремонтувати автомобілі.

— Гаразд, — сказав Ота. Він не був певен, що це теж не фантазія — Мустафа колись таки навчиться ремонтувати автомобілі, та думати про це не було коли. — Поїдь завтра до своєї дружини! — мовив він. — Неодмінно поїдь! Щоб у тебе був син, навіть двоє, троє синів. Ви повинні мати хороших синів.

— Дякую тобі, пане, — всміхнувся Мустафа.

— Але якщо мати двох, які не вмітимуть читати, то краще мати одного, котрий умітиме!

— Так, пане, — сказав Мустафа.

За хвилину Мустафа поїхав, і Ота, лишившись сам, неквапливо пішов до Марракеша.

«Якщо двох, то краще одного… — повторив він майже вголос. — О боже, що це я знову намолов. Хіба це від нього залежить, чи його діти вмітимуть читати й писати? Він їх сам навчити не зможе, для цього потрібні школи. А де вони візьмуться? Ця земля така вбога… Ба ні, не вбога. Кліке з неї живе. Сі Омар з неї живе, Лукас із неї живе, хазяїн «Страсбурга» з неї живе, зграя негідників з неї живуть. Навіть каїд Кліке. Навіть офіцери. А в Каса ростуть будинки, схожі на замки. Готелі, банки, готелі, банки, готелі…»

Ота чув свої кроки і луну, що котилася тихими вулицями: готелі — банки — готелі…

Він поки що не зустрів жодної живої душі. Площу коло пошти, де стояв поліцейський, обійшов. Ступав тихо в своїх старих черевиках, побурілих од води, по якій бродив учора. Невдовзі йому почали траплятися назустріч люди, головним чином офіцери з Легіону, тверезі й п'яні, піші й на велосипедах, а також місцеві, які човгали по бруківці своїми капцями. Дехто вештався по вулицях, дехто порпався в купах покидьків під будинками, ще інші сиділи або лежали під стіною, мов неживі. Ота йшов далі.

Нарешті помітив неонові вогні над баром «Атлас», зупинився й хвилину повагався.

Знав, що це єдине місце, де він може бодай ненадовго сховатися, відчував, що тужить за Віветтою так, як іще ніколи ні за ким і ні за чим не тужив, хіба що за материними руками і за рідною домівкою — але не знав, як до неї дістатися. Не міг же він у такому жалюгідному вигляді зайти в бар, та й не хотів цього; краще, коли його ніхто не помітить.

Ота поволі пройшов протилежним тротуаром, не спускаючи очей із старезного будинку. Вікна були темні, сяяв тільки бар. Грамофон співав «О Роз Марі!..»

Коли звідти вийшли двоє офіцерів, Ота мимохіть сахнувся до стіни, проте спіткнувся об щось живе й відскочив. То був чистильник взуття, коричневий хлопець, який спав, згорнувшись клубочком, у ніші будинку, мов кролик у норі.

— До ваших послуг, сіді!

Хлопець підхопився, мов кролик, став навколішки біля своєї скриньки, постукав об неї щіткою, показуючи, що готовий почистити Оті черевики.

— Ні, — сказав Ота, — дай спокій моїм черевикам, біжи до бару й приведи сюди пані Віветту. Ві-вет-ту!

— Слухаю, сіді.

— Біжи мерщій. Одержиш півфранка. Тільки приведи її, більш нікого! Нікому іншому не кажи й слова!

— Слухаю, сіді, — сказав хлопець і за мить зник у барі.

Ота трохи відійшов. Він не зовсім був певен, що хлопець зрозумів його. Може, замість Віветти вийде хтось інший. Проте з бару вийшла Віветта.

6

Вона розхилила завісу із скляних кульок і стала на дверях, роздивляючись довкола примруженими очима, наче короткозора. Так її засліпила ніч. Ота рушив їй назустріч і помахав рукою, щоб вона підійшла ближче. Віветта зразу ж кинулася до нього.

— Ото! Ти повернувся! Ти повернувся до мене!

— Ти вгадала, — мовив він, обіймаючи дівчину і гладячи її коси. Він був такий щасливий, що мало не заплакав. — Ти вгадала, — повторив.

— Тепер ти від мене більш нікуди не підеш!

— Ні. — Він оддав би півжиття за те, щоб нікуди не треба було від неї йти, і в цю мить щастя справді уявляв собі, що так воно й буде, що за десять тисяч нещасливих днів купить собі кілька, по вінця наповнених щастям.

Віветта раптом помітила, що в нього неголене обличчя, брудні штани й черевики.

— Що з тобою сталося? Хто це з тобою зробив?

— Пацюки, — засміявся він. — Вони женуться за мною, Віветто. Запевняють, що я вбив людину.

— Ах…

— Але я нікого не вбивав! Присягаюся…

— Для мене це байдуже. Малеш. — Вона дивилася йому у вічі, схиливши голову набік, і на устах у неї грала тиха, зачарована усмішка, які бувають лише в матерів, коли вони дивляться на своїх дітей.

— Я повинен десь «ховатися…

Хтось смикнув його за