Ю. Несбе - Пентаграма

зачинявся, й останні гості збирались розходитися. Начальник кримінальної поліції сидів за тим самим столиком, що й минулого разу. Глибоко посаджені очі неможливо було розгледіти в напівтемряві. Келих пива на столі був майже порожній. Обличчя сіпнулося, на нім з’явився проріз рота.

– Поздоровляю, Харрі.

Харрі сів навпроти.

– Дуже хороша робота. Поясни, як ти дійшов висновку, що Свен Сівертсен – не велокур’єр-маніяк.

– Я побачив фотографії Сівертсена в Празі й зрозумів, що бачив фотографію Віллі й Лісбет на тому самому фоні. Ну і ще перевірили залишки речовини під нігтем…

Співрозмовник нагнувся над столом, наблизивши обличчя до Харрі. Від нього пахло пивом і тютюном.

– Я не про докази, Харрі. Я про ідею. Коли ти почав підозрювати? Що змусило тебе копати в потрібному напрямі?

Харрі знизав плечима:

– Та лізуть у голову різні думки… Надто добре все сходилося.

– Що ти маєш на увазі?

Харрі почухав підборіддя.

– Ви знаєте, що Дюк Еллінгтон просив настроювачів не настроювати ідеально його піаніно?

– Ні.

– Коли піаніно настроєне абсолютно, воно погано звучить. Тобто звучить воно правильно, але втрачає якусь теплоту і щирість. – Харрі почав колупати стільницю.  – Велокур’єр-убивця давав нам ідеальний код, який точно пояснював, де і коли. Але не навіщо. Цим самим він змусив нас зосередитися на подіях, а не на мотиві. Кожен мисливець знає, що, коли хочеш розгледіти дичину в темряві, дивитися потрібно не прямо на неї, а трохи вбік. Я перестав розглядати факти, як тільки все почув…

– Почув?

– Авжеж. Ці так звані серійні вбивства були ідеально налагоджені. Все звучало правильно, але ненатурально. Злочини скоювалися, немов за сценарієм, даючи нам чітке пояснення. Такою ясною часто буває брехня, а правда – дуже рідко.

– Тоді ти все і зрозумів?

– Ні, але я перестав дивитися на деталі та спробував дістатися суті.

Начальник кримінальної поліції кивнув і подивився на пузатий пивний келих, який він крутив по столу. У спорожнілому барі неприємний звук розлягався різко і голосно.

Він відкашлявся і мовив:

– Я помилявся щодо Тома Волера, Харрі. Вибач.

Харрі не відповів.

– Я не збираюся підписувати наказ про твоє звільнення. Я хочу, щоб ти залишився у нас. Знай, я тобі довіряю. Цілком і сповна. І сподіваюся, Харрі… – підвів він обличчя, і проріз рота набув форми усмішки, – що ти мені теж.

– Мені треба подумати, – сказав Харрі.

Проріз зник.

– Щодо роботи, – пояснив він.

Співрозмовник заусміхався знову. Цього разу й очима.

– Звичайно. Дозволь мені замовити тобі пива. Вже зачинено, але якщо я скажу…

– Я алкоголік.

Начальник кримінальної поліції на секунду забарився, потім коротко засміявся:

– Вибач. Забув. У мене до тебе ще одне питання, Харрі. Ти…

Харрі чекав – келих пива з огидним звуком нарізував чергове коло по столу.

– …подумав, як подаси цю справу?

– Подам?

– Так. У звіті. І журналістам. Їм обов’язково захочеться поговорити з тобою. Якщо випливе справа з Волером і контрабандою, вони перемиватимуть кісточки всій поліції. Тому важливо, щоб ти не говорив…

Харрі шукав у кишенях сигарети, а його співрозмовник  – відповідні слова.

– Щоб ти не давав їм версії, яка дозволяє хибне тлумачення, – нарешті сказав він.

Харрі розуміюче всміхнувся й подивився на останню сигарету. Начальник рішуче допив залишки пива й обтер рот тильною стороною долоні.

– Він що-небудь сказав?

Харрі звів брову:

– Ви про Волера?

– Так. Він що-небудь сказав перед смертю? Що-небудь про своїх спільників? Про тих, із ким він працював?

Харрі вирішив зберегти останню сигарету.

– Ні. Нічого. Абсолютно нічого, – відповів він.

– Шкода. – Співрозмовник подивився на нього без ніякого виразу. – А ці записи, які було зроблено, вони нам не можуть у цьому допомогти?

Харрі зустрівся з ним поглядом. Він знав, що цей чоловік пропрацював у поліції все життя. У нього була виразна зовнішність: ніс гострий, як лезо сокири, вузькі губи та великі натруджені руки. Він був тим, що називають кістяком організації, твердим і міцним гранітом.

– Хто знає, – відповів Харрі. – Але чого даремно турбуватись, якщо у нас однаково буде версія, що не дозволяє хибних тлумачень. – Харрі нарешті відколупнув шматочок лакового покриття.

Немов по сигналу, світло в барі почало блимати.

Харрі підвівся. Вони дивились один на одного.

– Підвезти? – запитав начальник кримінальної поліції.

Харрі похитав головою:

– Мені недалеко.

Начальник довго і міцно тиснув йому руку. Вже у дверях Харрі обернувся:

– До речі, згадав, що Волер сказав перед смертю.

Сиві брови зметнулися вгору.

– І що? – обережно запитав начальник кримінальної поліції.

– Він сказав: «Будь ласка».

Харрі зрізав дорогу через кладовище. З дерев капало. Краплі, тихо зітхаючи, падали спочатку на нижнє листя, потім на землю, яка жадібно їх пила. Він ішов по стежині між могилами й чув, як бурмочуть між собою мертві. Він зупинився і прислухався. Перед ним стояв темний, сплячий парафіяльний будинок у Старому Акері. Мертві тихо шепотілися. Харрі повернув уліворуч і вийшов із хвіртки у бік Тельтхусбаккен.

Коли Харрі зайшов у квартиру, він стягнув із себе одяг, став під душ і ввімкнув гарячу воду. Стіни запітніли, дрібні крапельки набрякали і стікали на підлогу, а він усе стояв, поки шкіра не стала яскраво-червоною. Поки він ішов в спальню, вода встигла випаруватись, і Харрі не витираючись ліг у постіль, заплющив очі й почав чекати, коли прийде сон. Чи спогади. Що раніше?

Замість цього почулося бурмотіння. Він слухав.

Про що вони там шепочуться? Що замишляють? Вони перемовляються кодами.

Харрі сів у ліжку, притулив голову до стіни. Перед утомленими очима мерехтів знак пентаграми.

Подивився на годинник. Скоро світанок.

Він підвівся й вийшов у коридор. Понишпорив у кишенях піджака, знайшов останню сигарету. Відламав намоклу половину й закурив. Сів у крісло у вітальні й став чекати, коли наступить ранок. У кімнату лилося місячне світло.

Він думав про Тома Волера, який зараз дивиться у вічі вічності, про їхню бесіду на терасі біля поліцейської їдальні та про чоловіка зі Старого міста, якого він пізніше розшукав. Знайти його було нескладно: він працював усе в тому ж сімейному магазинчику й мав давнє прізвисько, Соло.

– Том? – перепитав чоловік за полірованою стійкою і провів рукою по лиснючому жирному волоссю. – Аякже, пам’ятаю. Бідолаха. Батько часто його бив. Батько у нього був безробітний муляр. Пив. Друг? Та ні. Ми з ним ніколи не дружили. Авжеж, Соло – це я. Турне по Європі? – Він розсміявся. – Та я далі Мосса не виїжджав. Не думаю, що у Тома було багато друзів. Пам’ятаю, він був добрим хлопцем, із тих, які переводять стареньких через дорогу. Потайний, чимось на