Ю. Несбе - Спаситель

Мартіна зітхнула:

– Це Рікард. Він повезе мене у Концертну залу.

– Хм. Чи ти знаєш, де Юн, Мартіно? – Харрі пильно дивився на її відбиття у віконному склі.

– Ні. – Вона перестріла його погляд. – Ти гадаєш, що є причина, через яку я маю про це знати? Коли так питаєш, хіба ні? – Голос був зовсім не ласкавим.

– Ми щойно зламали двері у квартирі Роберта, якою, певно, користувався Юн, – мовив Харрі. – Й знайшли скривавлену постіль.

– Я про це гадки не мала, – відповіла Мартіна, ніби щиро здивувавшись.

– Знаю, що не мала, – кивнув Харрі. – Судмедексперти порівняли кров. Коротше кажучи, все зрозуміло. Я цілком певний, до яких висновків вони дійшли.

– Юн? – видихнула вона.

– Ні. А ти, мабуть, сподівалася цього?

– Чому ти так вирішив?

– Бо це Юн зґвалтував тебе.

У кімнаті запала тиша. Харрі затамував подих і розчув, як вона тремтливо вдихнула, й, перш ніж її легені сповнились повітрям, знову видихнула.

– Чому ти так гадаєш? – спитала вона ледь тремтливим голосом.

– Ти ж казала, що це трапилось в Естгорі, а ґвалтівників, хай там як, небагато. Юн Карлсен – один з них. Кров у ліжку Роберта належить дівчинці на ім’я Софія Михолеч. Учора ввечері вона прийшла у Робертову квартиру за наказом Юна. Помешкання відчинила ключем, який колись дав їй Роберт, її кращий друг. Юн зґвалтував її, а потім побив. Вона казала, що таке вже траплялося.

– Траплялося?

– За словами Софії, Юн вперше зґвалтував її минулого літа у квартирі Михолечів. Коли батьків не було вдома. Він заявився туди під приводом, що має оглянути приміщення. Такі огляди є частиною його обов’язків. І саме він вирішує, хто мешкатиме у квартирах.

– Гадаєш, він погрожував їй?

Харрі кивнув:

– Він сказав, що родину видворять з квартири й вишлють з країни, коли Софія відмовиться коритися його наказам і тримати язика на припоні. Що щастя та нещастя Михолечів у його руках. І все залежить від її покірності. Бідолашна дівчинка не побачила іншого виходу, тому послухалась. Але коли збагнула, що вагітна, потребувала допомоги. Потребувала друга, якому можна довіряти, старшого друга, який не ставитиме питань і зможе влаштувати їй аборт.

– Роберт… – мовила Мартіна. – Боже, вона пішла до Роберта…

– Так. Попри те, що вона не назвала його імені, Роберт зрозумів, що то був Юн. Я теж такої думки. Адже ж Роберт знав, що Юн і раніше ґвалтував, так?

Мартіна не відповіла. Вона згорнулася калачиком на канапі, підібгавши ноги, руками обійнявши голі плечі, немовби змерзла чи прагнула сховатися всередині себе самої.

Нарешті вона почала говорити, але так тихо, що Харрі чув, як цокає Мьоллерів годинник.

– Мені було чотирнадцять. Коли він це робив, я гадала, що коли зосереджуся на зорях, то побачу їх крізь дах.

Харрі слухав її розповідь про спекотний літній день в Естгорі, про гру з Робертом, про лихий погляд Юна, тьмяний від ревнощів. І про те, як двері вбиральні розчинилися й на порозі з’явився Юн, тримаючи в руках складаний братів ніж. Наруга й згодом – біль, коли вона лежала там плачучи, а він повернувся у будинок. І подив – тому що вмить пташки знову заспівали.

– Але найгірше була не власне наруга. – Голос у Мартіни став глухим від сліз, але очі були сухі. – Найгірше було те, що Юн знав. Знав, що я й без погроз мовчатиму. Що ніколи не викажу його. Знав, що я знаю: навіть коли я покажу розідраний одяг і мені повірять, все одно у причині й вині сумніватимуться. Та ще ішлося про лояльність. Невже саме я, дочка командувача, втягну наших батьків та всю Армію у катастрофічний скандал? Тож усі ці роки, коли зустрічалася з Юном, він дивився на мене й ніби промовляв: «Я знаю, знаю як ти тремтіла від страху, як згодом плакала, щоб ніхто не чув. Я знаю, бачу щодня твоє мовчазне боягузтво». – З її щоки стекла перша сльоза. – Саме за це я так його ненавиджу. Не за те, що зґвалтував, я б це ще спромоглася пробачити. А за те, що повсякчас нагадував мені, що знає.

Харрі пішов на кухню, відірвав паперовий рушник від рулону, повернувся у кімнату, сів поруч Мартіни.

– Не зіпсуй макіяж. – Він простягнув їй рушник. – Прем’єр-міністр і таке інше.

Вона обережно витерла очі.

– Станкич був у Естгорі, – мовив він. – Ти відвезла його туди?

– Про що ти кажеш?

– Він був там.

– Чому ти так вирішив?

– Запах.

– Запах?

Харрі кивнув.

– Солодкий запах парфуму. Вперше я відчув його, відчинивши Станкичу двері Юнової квартири. Вдруге – у Притулку, у його кімнаті. Й утретє – цього ранку, прокинувшись в Естгорі. Запахом просякла вовняна ковдра. – Він дивився Мартіні просто у вічі. – Де Станкич, Мартіно?

Вона підвелася.

– Гадаю, тобі час іти.

– Спершу скажи.

– Я не маю відповідати, бо нічого не зробила.

Мартіна вже стояла біля дверей кімнати, Харрі наздогнав її, заступив дорогу, схопив її за плечі:

– Мартіно…

– Мені треба встигнути на концерт.

– Він убив одного з моїх найближчих друзів, Мартіно.

Коли вона промовляла, обличчя у неї було замкнутим, напруженим:

– Мабуть, не варто було заступати йому шлях.

Харрі опустив руки, ніби обпікся.

– Ти не можеш отак просто дозволити йому вбити Юна Карлсена. А як же прощення? Наче ж у вас заведено прощати?

– Ти віриш, що люди можуть змінитися, – сказала вона. – А я не вірю. І не знаю, де Станкич.

Харрі відступився, вона пішла до ванної і там зачинилася. А він не рушив з місця.

– Ти помиляєшся щодо того, як у нас заведено, – почувся гучний голос із ванної. – Ідеться не про прощення. Ми такі самі, як решта. Йдеться про спасіння, адже так?

Незважаючи на те, що було морозно, Рікард вийшов з машини й стояв, притулившись до капота. Харрі мимохідь кивнув йому, але відповіді не отримав.

Розділ 32

Вівторок, 22 грудня. Вихід

На годиннику вже пів на сьому, але у відділі убивств робота в розпалі.

Харрі заскочив Улу Лі біля факсу, кинув оком на повідомлення, яке саме надходило. Відправили з Інтерполу.

– Що відбувається, Уло?

– Гуннар Хаген подзвонив усім і скликав усіх у відділ. Тут геть усі. Схопимо того, що убив Халворсена.

У голосі Лі відчувалася непохитність, котра, як підказувала Харрі власна інтуїція, виражала настрій, що панував сьогодні ввечері на сьомому поверсі.

Харрі пішов до Скарре. Той, стоячи біля столу, швидко й голосно розмовляв по телефону:

– Ми можемо влаштувати тобі й твоїм хлопцям неабияку мороку, Аффе. Якщо ти не допоможеш, пославши своїх на вулицю, то враз опинишся на першому щаблі у нашому переліку розшукуваних. Второпав? Отож,