Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Лукаша підвели до широкої колоди. Він зиркнув на списи, але раптом усвідомив, що не доплигне до них, бо під натиском натовпу вояки подалися трохи назад, а їхнє місце зайняли ціпаки. Ще й ця квола надія луснула. Лукаша поклали горілиць на колоду, на руки й ноги накинули петлі і стягнули цупко донизу. Лукаш втупився очима в небо, воно було сиве й непривітне. Каспер, не кваплячись, підійшов до судді і взяв з його рук меча, підніс до очей і уважно обстежив лезо. Робив це з таким поважним виглядом, наче б це належало до обов’язкового катівського обряду. Юрба уважно стежила за всіма його рухами.

Раптом юрба сколихнулася. На поміст видерся Зиморович і розкрив перед суддею атлас із вкладеним листом. Той спочатку нічого не хотів слухати, але Зиморович не здавався і зачитував йому окремі рядки. Суддя мотав головою, але поступово зм’як і врешті скорився. Натовп захвилювався, ніхто не міг второпати, що відбувається. Лавники повставали з місць і посунули до помосту. Коли ж возний узяв листа, на Ринку запанувала мертва тиша.

«Я, Лоренцо ді П’єтро, громадянин Трієста, народжений у Львові, — читав голосно возний, — свідчу і засвідчую, поклявшись перед Господом Богом, що кажу правду і лише правду, і нехай Господь мені в цьому допоможе.

Коли моя мати померла, мій батько забрав мене разом з двома сестрами і завіз до свого рідного міста Трієста, де ми й зростали в його родичів. Моя молодша сестра Емілія закохалася в офіцера генуезької фльоти і втекла з дому. Більше ми її з сестрою-близнючкою не бачили. Я не раз намагався її розшукати, але все намарно. Однак недавно я отримав звістку про те, що вона може перебувати у Львові.

Уже коли я зібрався у дорогу, мені написав доктор Калькбреннер, що офіцер, з яким Емілія втекла, покинув її напризволяще. Не маючи засобів для існування, вона опинилася в лупанарі. Довідавшись, яких знущань і мук вона зазнала перед смертю, я вже не мав спокою, поклявшись, що помщуся за неї кривдникам. Тому ця звістка мого рішення не змінила — я вирушив до Львова. І всі ці дні, що я жив тут, я думав лише про убивць, жив помстою і ненавистю.

Оскільки я мав закінчений Падуанський університет, то попросився на практику до пана доктора Мартина Айрера, про якого чув багато доброго.

Скориставшись тим, що доктор Айрер і Йоган Калькбреннер й самі намагалися вистежити убивць, я уважно прислухався до кожної свіжої звістки. Так крупинка за крупинкою я збирав відомості про тих, хто був на тому полюванні, де з усією жорстокістю убито мою бідолашну сестру. У шухляді в доктора Айрера я натрапив на повний список убивць, якого уклав доктор Калькбреннер. Там не було тільки одного імені. Але я довідався його вже сам.

Я розумію, що громадяни Львова не відчувають жодного жалю чи співчуття до долі заблудлої душі — мої сестри. Але вона теж, як і ви всі, була людиною, а не комахою, яку кожен може розчавити. А ті, що знущалися з неї в неприродний і брутальний спосіб, людьми не були.

Затим мені зосталося одне: чекати слушного часу. І він настав під час останнього карнавалу.

Я вдягнув маску сови, вистежив і убив усіх ґвалтівників одного за одним у чесному поєдинку, Господь Бог мені свідок, пробивши кожному з них горлянку так, що лезо шпаги виходило на потилиці. Цього рідкісного удару я навчився ще в Падуї, протягом кількох років провідуючи школу фехтування. Тут у Львові я навмисне вдавав, що володію шпагою, як початківець.

У кожного з убитих я відрізав кінчик язика, і тії докази моєї і лише моєї вини додаю до листа. Цього листа пишу в останню мою ніч у Львові. Вранці я, перевдягнувшись за візника, чекатиму на пана Зількевича, останнього, хто глумився над моєю сестрою. Доказ його участі у ґвалті міститься в аптеці „Під Крилатим Оленем“. Потому я сяду на корабель і назавше покину це місто.

Хай Господь мені буде суддею, але там, де не діє закон, діє помста і закон крові. Меч відплати рано чи пізно досягне кожного.

Доктор Мартин Айрер не відав нічого ані про мої плани, ані про мої вчинки. Старанно все спланувавши, я вирішив не затягувати своєї помсти і виконати присуд мого серця в найкоротший термін. Сподіваюся, що й останній зі зграї ґвалтівників зазнає заслуженої кари.

Свідчення це я, з добрим розмислом справивши і рукою моєю власною написавши, перед усім посполом ознаймую і явно чиню.

І нехай Господь мені буде суддею за всі мої вчинки грішнії, за які я готовий прийняти покуту від Сина Його единородного, Господа нашого Ісуса Христа, що сидить одесную Отця і прийде зі славою судити живих і мертвих, Його ж бо Царствію несть кінця».

По тих словах Зиморович відкрив перед очима судді пуделочко, той зазирнув і, скривившись, передав його лавникам. Він чекав, що ті самі вирішать, що робити, але вони тільки знизували плечима, передаючи пуделочко з рук у руки, й смикали плечима, вочевидь, покладаючись на нього. Тоді суддя посміливішав і виголосив:

— Іменем закону нашого магдебурзького, я, Стефан Рогач, суддя магістратський, оголошую: доктор Мартин Айрер, громадянин королівського міста Львова, звільняється від усіх звинувачень у вбивствах! І ніхто не сміє ніколи дорікати йому в тому, чого він не чинив.

Каспер почав розв’язувати Лукаша, ще коли листа не було дочитано до кінця, але вже було зрозуміло, який може бути рішенець. Тому своє помилування аптекар вислухав навстоячки, уважно дослухаючись до свого запаморочливого стану і думаючи, що було б геть несправедливо саме зараз звалитися з ніг під дією отрути.

— Від себе додам, пане докторе, — продовжив суддя, — що вам варто прискіпливіше вибирати учнів.

На диво, юрбі, яка так, здавалося, гаряче чекала на присуд смерті, помилування теж припало до смаку, і вона зустріла його оплесками та вигуками задоволення. Єдиний, хто не розділяв цієї радості, був Ґрозваєр. Він пропхався до Лукаша і просичав йому на вухо так, щоб ніхто сторонній не почув: «Вам вдалося обдурити ціле місто, але не мене. І ми ще поквитаємось!» Щойно в цю хвилину Лукаш, дивлячись на Ірозваєра, згадав про свідчення убивць, які їх з Мартином підстерігали. Але після пережитих душевних мук ця погроза вивітрилася так само швидко, як і була озвучена. На Ринку аптекаря вітали уже цілі тлуми, йому ледве вдалося пробитися до Айзека і Рути.

— Пане доктор, — радів