Юрій Павлович Винничук - Аптекар

є тим жорстоким убивцею, який карав молодиків лише за те, що ті поглумилися над хвойдою. Чужинець, який вирішив запровадити свої приписи у їхньому вільному королівському місті, мусить зазнати відплати в науку майбутнім поколінням. Цю страту запишуть у хроніки міста і будуть не раз іще згадувати. Каспер зійшов на поміст першим. Відтак Лукаш зіскочив з воза, дивуючись легкості, з якою рухався, і не розуміючи, чому вино з отрутою ще досі не подіяло. Який же він йолоп, що заснув. Треба було випити значно раніше, а він усе зволікав і зволікав. Каспер дивився на нього з подивом. Він теж не розумів, чому Лукаш ще стоїть на ногах. Підмайстри взяли аптекаря попід руки й вивели на поміст. За ним піднявся отець Амброзій, Лукаш помітив у його очах сльози, молитва й цілування хреста проминули в тумані.

— Кріпися, сину Мій. Я буду молитися, аби ти сподобився ласки Небесної. Повторюй за мною і нехай Господь змилосердиться над тобою: «Моє грішне тіло…»

— «Моє грішне тіло…» — повторив Лукаш, відчуваючи, як паморочиться в голові, але не від випитої отрути, а від страху, від того, що лише крок відокремлює його від небуття.

— «…має тепер згідно зі справедливим і слушним вироком…» — бубонів священик, а Лукаш повторював, гарячково шукаючи можливості якомога далі затягнути спілкування з панотцем, аби дочекатися, коли вино подіє. Він зиркнув на Каспера, той скривив вуста, даючи знати, що не розуміє, в чому справа. Щойно формальність завершилася, Лукаш тремким голосом сказав, що хоче висповідатися і, не чекаючи дозволу, вклякнув перед священиком. Цього ніхто йому не міг заборонити, але натовп невдоволено загудів, не розуміючи, чому він не міг висповідатися ще у в’язниці, надто, що час підтискав. Отець Амброзій тихо запитував приреченого на страту про його гріхи, той так само тихо відповідав довгими розлогими реченнями, пильно прислухаючись до свого стану в чеканні очамріння. А воно все не надходило і не надходило. Лукаша стало морозити, він чув, як нажахано б’ється його серце. Він кинув оком у юрбу. Кілька вояків зі списами стояли неподалік. Лукаш вирішив, що в останню мить скочить на списи, а там будь-що-будь.                                                                                                                                                                                                                                                                              

Розділ 33. ЛИСТ

— Є! — заволав несамовитим голосом Айзек. Рута вибігла в садок і побачила, як на папері з’явилися бліді, ще важко читальні букви. Сонце робило свою справу, хоч і надто повільно, жахливо повільно, день хилився до вечора, і світло тьмяніло, а хмари все дужче куйовдилися.

Рута зі зціпленими кулаками стояла над листом і мовби гіпнотизувала його, їй здавалося, що від самого її погляду лист прокинеться від сплячки.

До аптеки завітав Калькбреннер разом із Францем і дуже здивувався, що вони використовують лише світло сонця.

— Вогонь теж може впливати на появу букв, — сказав Йоган. — У вас там у коминку є поліна — ото ними й присвітіть. Жар дуже добре діє.

Айзек радісно вдарив себе по чолі, кинувся в аптеку, вихопив поліно з коминка, кінець якого весело палахкотів і став біля столика з листом. Тепло і світло тепер падали на лист куди інтенсивніше, він уже картав себе, що не додумався сам до цього раніше, водночас виправдовуючись тим, що рабин наголосив на слові «світло», а вони сприйняли це, як світло сонця, тоді, як світло ж могло бути будь-яке. «Чи не так?» — питав він Руту, а та плакала і кивала, підбадьорюючи його. Іскри з поліна сипалися Айзекові на руку, та він не зважав, зціпивши зуби, пронизував поглядом папір і тішився, коли в різних місцях пробивалися нові й нові букви, а з них уже можна було зрозуміти, що Юліана написала листа, який мусить вирятувати аптекаря.

— Не забувайте, що є ще я, — сказав Франц. — Я можу інколи піти проти своїх принципів і зробити добре діло.

— Я знаю, — відмахнулася Рута. — Але це не той випадок.

— Ну, як хочете, — зітхнув Франц. — Гарних людей не так багато, аби розкидатися ними, як полінами. Його ще не вивезли з в’язниці, і я міг би…

— Хіба для цього не бажана його згода? — запитала Рута.

— Я ж кажу — є винятки.

— Такі, як Альберт?

— Ой, не нагадуйте мені того свинтуса і шелихвоста. Я, звісно ж, поглумився над ним, але він це заслуговував.

— Про що це ви? — не второпав Айзек.

— Та так, про особисте, — сказала Рута.

— Не знав, що між вами є щось особисте, — здивувався Айзек.

— Це не те, що ви подумали, — засміявся Франц. — У нас стосунки винятково платонічні.

— Ще ця фляга, — згадала Рута. — Хтось може поглянути, що там?

Франц підніс флягу до очей і прискалив око.

— Чому ви її не відкриєте? — запитав Айзек. — Та ж вона не шкляна.

— Це для вас не шкляна, — засміявся Франц і прицмокнув язиком від задоволення. — Тут містяться чудові речі — усі обтинки язиків. Вони гарно збереглися, але подавати їх судді в такому вигляді не годиться. Ось я перекладу у це гарне пуделочко з написом «Плястерки імбиру зацукровані». Як на мене, доволі дотепно.

Гомін з Ринку дав знати, що страченця привезли. Рута, побачивши, що поліно починає гаснути, побігла за другим. Тепер вона тримала вогонь біля паперу, а іскри сипалися їй на руки. Папір на очах від жару починав скурчуватися, але зате букви випірнали з його глибин, наче дивовижні риби і збивалися в гурти, аби явити правду. Вітер однак здував полум’я, Йоган кивнув Францові, той став з протилежного боку і став хухати на папір. Руті здалося, що з його рота видобувається прозоре полум’я, але процес пришвидшився, хоч папір і темнів на очах. Врешті весь текст, хоч подекуди блідий і пожовклий від жару, постав перед ними. Айзек скинув гирки, ухопив його і вже хотів чимдуж гнати, коли вітер шарпнув папір і відірвав маленький шматок. Папір надто пересох і став ламким. Рута узяла альбом лікарських рослин, Айзек обережно вклав листа між сторінки, й щойно тоді вони побігли на Ринок.

Вони шукали Зиморовича, але його не було видно серед достойників, які зійшлися на страту. В очі їм кинувся доктор Геліас. На щастя, він швидко второпав їхню скоромовку і поквапився разом з ними до шинку «Під Красною Єленою», Саме там вони й застали Зиморовича за кухлем вина. Перебиваючи одне одного, вони пояснили в чому річ і розкрили перед ним альбом із листом. Бартоломей поглянув і відразу зірвався на ноги, але змусив себе дочитати до кінця. Відтак ухопив з рук Айзека пуделко і побіг чимдуж до помосту, на ходу