Петер Енглунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

У небі над ними з'являються британські бойові літаки: вони скидають бомби. Незабаром перед очами постане «дивовижна панорама» — поле бою під Газою на тридцять кілометрів навколо затягнуте щільним димом, з-під якого спалахують червоні язики полум'я і гримлять вибухи.

Тільки значно пізніше де Ногалес згадує про невиконане доручення. Він залишає поле бою і разом зі своїм денщиком скаче назад, на пошуки колони з боєприпасами. Їхні коні змилені від утоми. Вони знаходять конвой якраз у той момент, коли його помилково починає обстрілювати, «із неабиякою швидкістю і точністю», одна з тих німецьких батарей, які перебували в Палестині, щоб надавати допомогу османській армії. Зазнавши значних втрат, зокрема тяглової сили, колона була врятована від подальшого артобстрілу німецьким пілотом, який помітив помилку і зумів подати батареї сигнал про припинення вогню.

У сутінках де Ногалес веде колону далі, до Ставки в Тель-ель-Шарію. Там він зустрічає німецького полковника фон Крессенштейна, який командує військами на фронті під Газою. Німець нервує і повністю поглинений тим, що надсилає усім телеграми. Він упевнений, що бій програно. І навіть де Ногалес піддався його настрою — завеликою є метушня. Тому він був вельми здивований, коли вже хотів осідлати коня, щоб повернутися на поле бою, і тут почув, що британці з якихось незрозумілих причин почали відступати.

Битва завершилася. Обидві сторони вважали себе переможеними, але британці просто виявилися оперативнішими під час відступу.

Того самого вечора де Ногалес в'їхав в освітлене місячним світлом розгромлене місто Газа.

Усюди панувала мертва тиша. Просто посеред вулиць, між обвуглених крокв, розбитих возів, штабелями лежали сотні людських тіл, згорілі та розтерзані останки людей і тварин. А на почорнілих стінах будинків, що ось-ось мали обвалитися, проступили великі пурпурові плями, схожі на червоні гвоздики, гвоздики з крові, що вказували місце, де схилив голову який-небудь поранений, помираючи, перш ніж віддати Богові душу. Коли останні червоні й золоті смужки заходу згасли в чорній глибині неба, залунали жалібні вигуки з мінаретів, що сповіщали вірним прихильникам пророка, що ангел смерті простягнув свої крила над пустелею, де тисячі християнських солдат заснули славним вічним сном під зоряним небом Палестини.

Він повертається в табір. Кінь під ним ледве не падає від втоми. Де Ногалес загортається в ковдру і лягає, прихиливши голову до боку коня. І вмить засинає.

147

Неділя, 1 квітня 1917 року

Софія Бочарська відвідує Думу в Петрограді

Опинившись у великій залі, Бочарська помічає, як багато тут змінилося. Саме в цій чудовій Єкатерининській залі Таврійського палацу відбувалася церемонія проводів її шпиталю, і медики, сповнені завзяття, рішучості та надій, вирушили 1914 року на фронт. Тоді вона стояла поруч з іншими, поміж мармурових колон, під масивними кришталевими люстрами. Їх благословляв митрополит, хтось із політиків бажав їм успіхів, а церковний хор «заповнював простір своїм приглушеним співом». Тепер же вона ледь упізнала цю саму залу.

Прекрасні колони були обвішані плакатами з грубо намальованими гаслами. Паркетна підлога вся подряпана й завалена старими газетами. Усюди лежали недопалки та лушпиння від насіння. Це було огидне видовище. Солдати юрмилися групками, блукали навколо або їли, сидячи на підлозі. Цивільні особи наполегливо втовкмачували їм, що німці — їхні кращі друзі, що кровопролиття час припинити. Неподалік від мене стояли шестеро солдатів. Я чула, як цивільний переконував їх у необхідності скласти зброю, бо війна ця вигідна лише поміщикам і капіталістам.

Солдати зграйками входять до палацу, блукають коридорами, піднімаються сходами; над ними майорять прапори. У сусідній залі чутно звуки військового оркестру.

Революції щонайбільше місяць. Невдачі, розчарування, корупція, нестачі, злидні, брак продовольства і поступове, але безповоротне зневірення в старій владі зробили свою справу. До влади став Тимчасовий уряд. До того, що залишилося від неї. Обстановка нервозна, і все ж є надія на оновлення: духовне, демократична, енергійне. Багато з тих, хто схвалювали падіння царського режиму, налаштовані продовжувати війну.

Софія Бочарська вважала продовження війни очевидним. Вона тому й приїхала в Петроград, що хотіла попередити Думу про наказ, отриманий її з'єднанням, що був сприйнятий як державна зрада. Наказ, виданий Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів, передбачав, що особовий склад усіх військових з'єднань повинен обрати комітети, що ці комітети контролюватимуть усі запаси зброї. Хто відповідає за подібні накази? Можливо, німці? Звісно з новою силою поширилися і антисемітські настрої. Чи не єврей який-небудь стоїть за цим? Бочарську відправили до Петрограда, оскільки вона була помічена в зв'язках з ліберальною партією кадетів.

Після блукань багатолюдними коридорами вона нарешті знайшла депутата, який погодився вислухати її. Дізнавшись, звідки вона приїхала, він дуже пожвавішав: «Які настрої поміж солдатів?» Він дістав ручку й блокнот, готуючись записувати. Цієї самої миті Бочарська знітилася: «Якщо він задовольняється випадковою розмовою з юною медсестрою, щоб дізнатися про становище на фронті, тоді все марно». Депутат зміг підтвердити, що наказ дійсно справжній. Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів засідає тут-таки, у палаці. Ще він додав, що всі знають про їхні накази, але одразу ж змовницьки додав, що незабаром їх самих викинуть звідси.

Бочарська повернулася до галасливої Єкатерининської зали. Її раптово охопив сумнів: а чи здатні кадети займати принципову позицію. Вона презирливо оглядала солдат, які оточували її: вони здавалися їй неосвіченими, грубими. Такими легко маніпулювати.

На трибуні один оратор поступився місцем іншому. Вона спершу послухала голову Ради робітничих і солдатських депутатів, меншовика Чхеїдзе, низькорослого чоловіка з довгими руками. Хтось вигукнув, що той схожий на мавпу. У Чхеїдзе був «гучний, пронизливий голос, він говорив з грузинським акцентом і вмів привернути увагу публіки. «Товариші! — закликав він. — Встроміть багнети в землю! Ваші офіцери достатньо довго гнобили вас». Лунали звинувачення і погрози. Потім на трибуну піднявся той самий політик, який 1914 року звертався з промовою до Бочарської та її товаришів, саме в цій залі, — голова Думи, повний гідності та неймовірно вгодований Родзянко. Він був одним з тих, хто стояв за зреченням царя. Родзянко почав з того, що у нього самого двоє синів служать в армії, і