Брати Капранови - Забудь-річка

при переформуванні. Ішлося про групу дівчат-зенітниць, яких направили в лазню разом із чоловіками, бо не будеш же через кількох бійців, хай навіть іншої статі, зупиняти велику машину зі знищення вошів.

— Тіла у них обтікаємі. Як крило у літака! — ділився сержант сокровенними спостереженнями. Степан завжди дивувався, якими ж насправді дітьми виявляються ці люди зі зброєю, коли припиняють ховатися від куль і вишукувати, кого б убити у відповідь.

Похмурий боєць Пєтров, який не брав участі у загальних спогадах, взявся викладати на стіл сухий пайок — хліб, незмінних іржавих оселедців, цукор. Пєтров цурався розмов, бо перед війною відсидів кілька років за необережне слово, і небезпідставно вважав мовчанку золотом.

Степанові, якого жіноча тема налаштувала на певний лад, одразу пригадалося, як він вперше ішов мінним полем і боявся пошкодити саме ту, сакральну частину тіла, яка відповідає за стосунки з жінками. Цей страх був нелогічним і несподіваним, але Степан раптом ясно відчув, що зараз земля вибухне і відірве — не ногу, бо без ноги якось можна прожити, але оте головне, без чого не повернешся до коханої жінки. Потім, згадуючи, він сміявся сам із себе, але тоді, на мінному полі не міг себе заспокоїти — ішов підтюпцем, міцно стискаючи коліна, щоб якось захиститися, і не розумів, що таким чином збільшує свої шанси нарватися на кляту вигадку німецьких саперів. Тоді йому пощастило — ногу відірвало хлопцю на правому фланзі, і розвідувальна група із почуттям виконаного обов’язку повернулася до розташування. Бо лейтенант, командир взводу, був досвідченим вовком і розумів, що коли лінію фронту неможливо перейти, то імітацію ніхто не заборонить. Пробували, мовляв, але під вогнем відступили. Оце ж і грав із хлопцями у таку собі «російську рулетку» на мінному полі. Іншим разом він наказав бійцям повзти, та ще й руки розчепірити, щоб перевіряти на міни ширшу смугу. Тоді Шагуті знову пощастило — сусід зліва зачепив «жабу», що вистрибує над землею, і Степанові влучило у плече. Він хитрував — розчепіривши, як велів командир, руки, все-таки підняв над землею, а сусіда не додумався. Тож він загинув, а Степана поранення врятувало від служби під началом такого командира.

Всі заворушилися, дістаючи з мішків скромну солдатську їжу. В двері зазирнула господиня, яка вирішила раптом пригостити хлопців чим Бог послав — хоч би й просто вареною бульбою, яка вже точно краща, ніж постійні іржаві оселедці.

Миска з картоплею на столі одразу додала настрою, і в кімнаті, просмерділій немитими чоловічими тілами та махоркою, немовби оселився живий дух.

Подякували господині, і вона пішла, не збираючись залишатися у компанії чужих чоловіків — а може, чула обговорення госпітальних пригод. Усі розмістилися побіля столу і хапали гарячу картоплю шерехатими, нечутливими вже до болю руками. Розмова урвалася — кожен плямкам та сопів. Війна — це велика чоловіча робота, а робітників треба добре годувати. Шкода лише, що командування цього не розуміє, от і змушує солдата полювати на все, що погано лежить чи бігає — курей, зайців, льохи та клуні. За це його карають, засилають у штрафники чи просто б’ють у зуби, а він знову і знову полює на їжу, бо закони природи вищі за радянський закон.

Коли першу хвилю голоду було вгамовано, сержант, як і годиться командиру, проявив організаційні здібності:

— Шагута, ти ж наче з етіх крайов?

— Так точно.

— Так давай, скажи по-свойськи хазяйкє, щоб чаю нам согрєла. А може, чего крєпшого в нейо достанєш?

Степан мовчки підвівся і вийшов у сіни. З кухні, де мешкала господиня, поки в її хаті порядкували військові, вибивалося світло. Постукавши, зайшов всередину.

— Перепрошую, пані.

— Прошу, — сказала жінка, обертаючись від печі, а потім перепитала. — То пан, неначе, з Галичини?

— Ні, — невідомо нащо збрехав Степан і аби не занурюватися у подробиці, одразу попрохав. — Чи не були б ви такі люб’язні зварити нам води на чай?

— Звісно, — охоче погодилася господиня. — А говорите так, наче з наших країв.

Степан несміливо потоптався на місці, і все-таки наважився:

— А ви не чули, у Пліхові все гаразд?

— Та який то гаразд! — здивувалася жінка. — Во́йна ж.

Степан зніяковів. І справді, бовкнув дурницю.

— Тобто я хотів спитати, чи не було там якогось... ну, чогось такого страшного?

Господиня подивилася з нерозумінням:

— Та куди вже страшніше, коли люде одне одного вбивають. Чули сь про Гурби, що на Здолбунівщині? Там усіх людей побили. Хай Бог од того милує!

Степан зрозумів, що не зможе запитати прямо, а без цього розмова виходила якоюсь ідіотською. Тому просто сказав:

— Дякую, — і обернувся до виходу.

— Пане жовніре, — раптом озвалася господиня. — Пане жовніре!

Він обернувся.

— Пан, я бачу, до чогось у нас тут має цікавість. Не хочете, то не кажіт. Але послухайте сь мене. У вас же з німцями во́йна? То так?

— Так, — відповів Степан, не дуже розуміючи, куди вона хилить.

— То є ще єнші люди, які так само з німцями воюють. Нащо вам во́йна поміж собов?

— Ви про що?

— Про хлопів, що у лісі. Нічних. Як вони зайдут раптом до села, то вас не зачеплят. То й ви їх не чіпайте. Нащо воно вам?

Вона дивилася на Шагуту відкритим, чистим поглядом, без тіні лукавства, як дивляться гарні учні на вчителя у класі. Це не було прохання, ані запитання, а просто інформація, яка на війні часто важить цілого життя.

Степан помовчав, вбираючи у себе почуте, і врешті зважився:

— То з таким краще до сержанта нашого.

— То прошу пана якось йму про то повідомити.

Хлопець похитав головою:

— Перепрошую, та ліпше пані якось сама. Жінкам більше віри. Перепрошую.

Степан повернувся до кімнати і сів на вільне місце. Він чудово зрозумів, про що вела господиня. Одразу згадалися лейтенантові слова «нам воювати з німцями, а не з вашим братом-хохлом», і оця раптова операція, на яку відправили взвод, однак небезпека викликати підозру у зв’язках із бандерівцями перемогла. Звісно, тут можливий бій, але цього діла було й буде доволі, кулі можна уникнути, якщо маєш трохи щастя, а от якщо потрапиш на олівець до начальства… Ні, з його біографією це гірше за будь-який бій.

Розмова за столом відновилася — бо ж ситі чоловіки схильні до філософії.

Сержант повчав молодого, розповідаючи про розвідку боєм.

— Так ето