Брати Капранови - Забудь-річка

— Любо, братці, любо! Любо братці жить!

В танковой бригаді не приходиться тужить... — повів далі свою пісню Прокопенко.

Степан слухав його, а думки кипіли, наче борщ. Тепер, коли небезпека минула, збуджений мозок намагався взяти своє. В голові утисячне прокручувалися нічні пригоди. Він кляв себе останніми словами за те, що побіг дорогою, а не лісом, де немає патрулів. Потім міркував, чому смершівці не відкрили вогонь, і сам собі давав відповідь: все просто — натиснеш гачок, і сам отримаєш кулю. Вертухаї — це не солдати, вони за життя своє бояться, а одним арештантом менше — яка різниця? Їм вистачить.

Шагута не міг нікому розповісти про те, що з ним сталося — як не крути, а збройний спротив СМЕРШу — це розстріл на місці. Тому дискутував і обговорював все лише із самим собою.

— Дє ето ти таку пєсню взяв? — поцікавився сержант.

— В госпіталі. Танкісти навчили, — пояснив Прокопенко. — Я там півроку лежав, ще й не такому навчився.

— А чему навчився?

— Розкажу — не повірите.

— Нє повєрім. А ти все одно розкажи, — хихотнув сержант.

Прокопенко, лисуватий коротун, загадково звів очі до стелі.

— Я там конкурс цілувальний організував.

Сержант з цікавістю нахилився вперед, решта теж заворушилися на своїх місцях. Жіноча тема на фронті посідала особливе місце.

— Как ето конкурс? — здивовано запитав молодий солдатик, що його усі кликали Співаком, бо на питання командира, обуреного тим, що поповнення знову складається з учорашніх школярів: «Ну ти хоч що-небудь вмієш?», — відповів: «Співаю трохи».

— А отак! В санітарному поїзді сестрички якось розмову завели про те, як треба цілуватися. Спиртику трохи тяпнули, і засперечалися, хто краще. От я і кажу: давай конкурс. А хто судити буде? Ну ясно, що я, тим більше, що інші поранені геть лежачі були у нашому вагоні. П’ять сестричок зібралося.

— І шо, со всємі цєловався? — не повірив сержант.

— З усіма, — поліщук покивав головою, щоб таким чином ще раз затвердити свої слова. — І не по одному разу. Бо конкурс у три тури, на вибування.

— Просто як Парис, — вихопилося у Шагути.

— Хто? — не зрозумів сержант.

Степан вкусив себе за язик. Клята освіта весь час лізла назовні. А це могло викликати зайвий інтерес до його скромної персони. І ніхто не буде слухати про гімназію. Начальству дай тільки зачепитися, потім не вивернешся.

— Це з книжки. Був один, — буркнув Степан, подумки лаючи себе останніми словами.

— Да ну вас! Дальше расказивай! — втрутився Співак.

— Так от, — Прокопенко поринув у спогади, явно отримуючи від них задоволення. — Перший раз поцілувався з усіма, не розпробував. Кажу, давай на другий. У другому розумію, що треба когось відставити, ну і Клава з операційної, така була худенька, я і кажу — вилітаєш.

— А вона?

— А що вона? Сіла собі в куток.

— Не обідилась?

— Мабуть, ні. А може й обідилась, але не сказала, — Прокопенко насолоджувався увагою слухачів і наддавав жару. — Потім я ще одну відставив, потім ще. А коли залишилося дві, тут я вам скажу, почалося таке! Обидві цілуються — у мене серце стає!

— От брехло! — засміявся сержант.

— Слово честі! — не здавався поліщук. — Потім губи боліли аж говорити не міг!

Жіноче питання на війні стояло гостро. Чоловіки без жінок на фронті і жінки без чоловіків у тилу, плюс постійна присутність смерті та нелюдські умови існування створювали потужний емоційний заряд, який загрожував вибухнути будь-якої миті. Напруги додавали жіночі частини, які періодично з’являлися на марші, лишаючи за собою на землі криваві сліди. «Вони що, поранених несуть?», — запитав якось молодий, і санінструктор вимушений був пояснювати йому, що до чого у жіночому організмі, і чому солдатська чоловіча білизна, яку вони носять, не може забезпечити деяких потреб — в той час, коли статут іншої білизни не дозволяє. Молодого навіть на кпини не взяли, настільки чоловіки жаліли дівчат, що вимушені воювати на рівних з ними і підставляти свої ніжні тіла під кулі, бо куля не розбирає, в кого цілить. Однак основним місцем, де мешкала прекрасна стать, були госпіталі — санітарки, сестрички, навіть лікарі у своїх білих халатах, вужчих на талії, ширших на стегнах, по можливості чистенькі та привітні, саме вони були об’єктом марення більшості солдатів.

У Степана теж був випадок з однією лікаркою, який стався через те, що звичка до гігієни, яка в’їлася у кров з дитинства від батька-військового, у госпіталі розквітла буйним цвітом. На подив сусідів по палаті Степан чистив зуби не тільки зранку, але й на ніч, і голився щодня до блиску, немов на парад. От і того разу пізно ввечері пішов до умивалки, коли раптом почув тихенький спів з душової. Зазирнув — і побачив там лікарку Тетяну Миколаївну, яка милила себе мочалкою, наспівуючи під носа. Вона стояла в профіль, у найвигіднішому ракурсі, та навіть і без цього вигляд голої жінки у бійця, хоч і пораненого, але цілком дієздатного, викликав справжній вибух всередині. І щоб загасити його, Степан миттю рвонув назад до палати, залишивши на раковині зубну щітку та порошок. Сховавшись у ліжку від власних думок, він намагався уповільнити серцебиття, яке віддавалося аж у скронях. А потім до палати нечутно зайшла вона. Безпомилково відшукала його місце і нахилилася зовсім близько.

— Товаришу боєць, ви забулися свою щітку.

Від її тіла пашіло вологим теплом, халат на грудях розійшовся, відкриваючи майже все, і тут Степан злякався за себе.

— Дякую, — сказав він. І більш нічого не зробив.

Міркуючи потім над своїм вчинком, він не розумів, як оцінити оту свою боязкість. Чоловікові якось не годиться пасувати перед жінкою, та ще й такою красунею. А з іншого боку це була б зрада своїй дружині, Софійці. Чи може, вже не своїй? Бо де зараз студент Святослав Ліщинський, що колись був її чоловіком? Чи існує він взагалі? І де справжній Степан Шагута? А цей — тут, на війні, і це вже не Ліщинський, не Шагута, а якась зовсім третя людина. Тож ким він є насправді?

Тим часом сержант перехопив ініціативу у Прокопенка і взявся розповідати про свої пригоди у санпропускнику, куди для боротьби з вошами заганяли усіх