Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

отже, чудна поведінка Нансі не впала йому зовсім в око, і взагалі він звертав на неї так мало уваги, що, коли б вона навіть не стримувала свого хвилювання, воно все одно не викликало б у нього жодних підозрінь.

Що далі, то хвилювання Нансі щораз дужче зростало, а надвечір вона вже собі місця не могла знайти. Вона сиділа біля ліжка Сайкса, не маючи сили дочекатись, поки він уп’ється вщент і засне; щоки її були такі бліді, а очі горіли таким чудним вогнем, що навіть Сайкс це мимоволі помітив.

Знесилений гарячкою, він лежав, розвалившись на ліжку, і дудлив джин, щоб хоч трохи втишити внутрішній пал; простягнувши до Нансі втретє чи вчетверте порожню склянку за новою порцією, він нараз помітив її надзвичайну блідість.

– Щоб я пропав, що це з тобою? – мовив він, спираючись на лікоть і пильно вдивляючись їй у вічі. – Ти мов допіру з могили встала! Що там знов?

– Нічого, – відповіла дівчина, – нічого. Чому ж це ти на мене вовком дивишся?

– Знову якісь дурощі? – скрикнув Сайкс, боляче сіпнувши її за руку. – Що це, трясця твоїй матері, значить? Що це таке? Про що ти думаєш?

– Про багато речей, Біллі, – відповіла дівчина, здригаючись, і провела рукою по очах. – Ет, к бісу все! Хіба я знаю!

Силувана веселість її останніх слів, здається, справила на Сайкса більше враження, аніж її попередній дикий, скам’янілий погляд.

– А я знаю, що це таке, – мовив Сайкс, – якщо до тебе теж не прилипла гарячка, то… запахло порохом. Чи не забрала ти собі часом в голову… – Та ні, в дідька! Ти цього не зробиш!

– Чого? – спитала дівчина.

– Ні, ні, – бубонів про себе Сайкс, не зводячи з неї очей, – така вірна дівка цього не зробить, а то я б їй перерізав пельку ще три місяці тому. Мабуть, на неї гарячка напала – ось і все!

Заспокоївши цим себе, Сайкс спорожнив до дна склянку й, добре вилаявшись, зажадав ліків.

Нансі швиденько скочила, обернувшись до нього спиною, налила ліків у чарочку й напоїла його мов маленького.

– А тепер сядь біля мене і губ не копиль, – наказав їй грабіжник, – а то я твою пику так розквашу, що ти її сама не впізнаєш, як до розуму прийдеш.

Дівчина послухалася. Стиснувши її руку, Сайкс впав на подушку, не спускаючи своїх осоловілих очей з її лиця. Дрімота хилила його: його повіки заплющувалися, він перевертався, ворушився, кліпав очима, засинав на кілька хвилин, потім з жахом схоплювався і дивився несамовитим, шаленим поглядом уперед і нараз в одну з цих хвилин збурення, мов важкий лантух, плюхнув горілиць на подушку і заснув глибоким непробудним сном.

Його стиснуті пальці випустили поволі Нансину руку, рука його безсило звисла, і все його величезне тіло мов заціпеніло в глибокому забутті.

– Здається, лавданум[3] уже допоміг, – прошепотіла дівчина, обережно підводячись, – я вже, може, й так запізнилась.

Вона швиденько напнула на плечі хустку, вдягла капелюшка, полохливо озираючись навколо, мов не звірялася на сон-зілля і з жахом чекала ось-ось відчути на собі важкий дотик залізної руки. Але – ні, все було тихо. Вона підійшла навшпинячки до ліжка, поцілувала коханого в губи, нечутно відімкнула й замкнула за собою двері й кинулася притьмом на вулицю.

У темному заулкові, яким вона простувала до головних вулиць, вартовий оповістив криком пів на десяту.

– Давно вже било половину? – спитала вона його.

– За чверть години битиме десята, – відповів чоловік, освітлюючи її обличчя ліхтарем.

– А йти туди щонайменше годину, – прошепотіла Нансі і швидко побігла вперед.

У вузьких темних заулках, куди вона поспішала, навпростець від Спіталфілду до Вест-Енду вже замикали крамниці. Ударила десята. Нансі ще надолужила. Вона бігла тепер духом по вузеньких нерівних тротуарах, розштовхуючи ліктями перехожих і проскакуючи під самими мордами коней на найлюдніших перехрестях, де цілі юрми народу стояли, вижидаючи, коли можна буде перейти на другий бік.

– Якась божевільна! – казали люди, дивлячись їй услід. А вона все неслась уперед, ні на що не зважаючи.

В аристократичнішій частині міста людей на вулицях було значно менше, і тому швидкий біг Нансі звертав на себе більшу увагу перехожих. Дехто навіть пускався за нею швидким кроком, немов цікавлячись, куди ця жінка так поспішає, інші зупинялись і дивились їй услід, дивуючись, як це в неї вистачає духу бігти так прудко. Але всі ці люди потроху повідставали від неї, і коли вона дісталася нарешті до однієї спокійної елегантної вулиці поблизьку Гайд-парку й зупинилася перед фешенебельним готелем-пансіоном, освітленим яскравим світлом ліхтаря, вона вже була сама.

Пробила одинадцята година. Нансі зробила кілька нерішучих кроків, наче вагаючись, що чинити, але звук дзиґарів поклав край її боротьбі, і вона увійшла до передпокою.

Швейцара на дверях не було, і вона похапливо й нерішуче пішла до сходів.

– Гей, молодице, кого вам тут треба? – мовила якась добре вдягнена жінка, визираючи з-за дверей.

– Мені треба бачити одну пані, що тут живе, – відповіла Нансі.

– Пані! – скрикнула жінка й сердито зирнула на неї. – Яку саме пані вам треба?

– Міс Мейлі, – одказала Нансі.

Служниця, що тим часом розгледіла вже гострим оком незнайому, відповіла їй на це лише зневажливим поглядом і гукнула слугу, не бажаючи, очевидно, заходити з нею в балачки. Нансі повторила своє прохання.

– Про кого я маю доповісти міс Мейлі? – спитав слуга.

– Вони мого прізвища все одно не знають, – відповіла Нансі.

– Ну а в якій справі ви прийшли – вони знають?

– Не знають ні того, ні другого, – одказала дівчина, – я мушу бачити їх сама віч-на-віч.

– Ще чого! – мовив чоловік, штовхаючи її до дверей. – Годі, геть звідціля, небого, щоб вашого духу тут не було!

– Не діждете! Своєю охотою не піду! – скрикнула Нансі із серця. – А щоб ви знали, то ви мене й удвох не подужаєте. Невже тут не знайдеться й однієї доброї душі, що згодилась би виконати таке просте прохання безталанної жінки? – скрикнула вона, озираючись навколо.

Цей болючий поклик зворушив добросердого кухаря, що разом з іншою челяддю споглядав усю цю картину.

– А чого б вам не послухати її, Джо? Адже язик не всохне, – мовив він, виступаючи наперед.

– На якого біса? – відповів слуга. – Невже ви гадаєте, що панночка згодяться пустити до себе таку дівку?

Цей натяк на підозрілу мораль Нансі викликав цнотливе обурення вертких покоївок, і вони одноголосно із запалом заявили, що така пропаща приблуда ганьбить їх жіночу стать, і рішуче зажадали, щоб їй негайно дали по потилиці й