Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Я мовчала, ловлячи кожне його слово. Він говорив інакше. Глибше. Не як звичний зухвалий спадкоємець престолу.

— Я вживав їх тоді, коли не міг дихати. Коли нічого не допомагало. — Він підняв очі на мене. — Все почалося з пропозиції батька, а перетворилося на кілька місяців жахів. Де спочатку я відчував полегшення і щастя. А потім… а потім я хотів померти. Так сильно цього хотів, як навіть не хотів від того, заради чого приймав їх. Мені допомогли відмовитися. Вогняна троянда та м’ята, а ще трохи магії… Хоча що там! Багато магії! І я зміг повернути собі себе.

Я відчула, як груди заповнило щось між повагою й жахом. 

— І ви дозволяєте моєму батькові далі це продавати? — спитала я вже не з образою, а з тихим розпачем. — Адже він труїть інших.

— Я не король, Емілі, — втомлено зітхнув Доріан. — Ще ні. І не я вирішую, на що заплющити очі. Поки що.

Я знову зробила крок назад, обережно вдихаючи повітря, в якому відчувалася легка гіркота невимовленого.

— Через що ви звернулися до цих… трав? — спитала я. — Що спонукало вас продовжувати їх приймати? Який біль, Доріане?

Посмішка спалахнула на його обличчі надто раптово. Якось недоречно. Не після того, яку тему ми щойно обговорювали.

— А цю розповідь я залишу на потім, — промовив він, і знову запропонував взяти його за лікоть. — Якщо ви дозволите мені, Емілі. Зараз я не готовий робити це свято ще похмуріше для вас. 

— Але…

— Я дуже вас прошу, — нахиливши голову вбік, промовив він. — Дозвольте мені не говорити вам про це сьогодні. 

— Послуга за послугу, — запропонувала я, скинувши брови і торкнувшись його ліктя. Ніжно. Обережно. Наче боялася.

Але не самого кронпринца. А того… Того, що зараз можу зробити щось не так.

— Браер, — закотив він очі. — Вашому роду і слова сказати не можна, бо одразу ж народиться якийсь план, що принесе гроші.

— Не впевнена, що це допоможе мені заробити, — пирхнула я. — Скоріш, навпаки. 

Доріан промовчав, наче дозволяючи мені говорити далі.

— Допоможіть мені знищити ті плантації. В мене немає жодного плану зараз. Але є бажання. Я не хочу, щоб моя родина була пов’язана з такими справами. Якщо вам від однієї думки про такі рослини бридко, так само як і мені… Допоможіть, ваша високосте.

Спочатку я почула лише важке зітхання. Потім ми зійшли сходами на другий поверх, оминули кілька купок аристократів. І тільки коли до прочинених дверей бальної зали залишалося кілька кроків, він відповів.

— Я сам не знаю, як вам з цим допомогти. Ваш батько… мій… Але якщо випаде нагода — я згоден.

Цього мені було більш ніж достатньо. Зараз моя душа не потребувала нічого іншого.

— Дякую, — прошепотіла я, змирившись із тим, що його таємниця на сьогодні залишиться для мене нерозгаданою. І роззирнулася.