Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 24.2

Бальна зала цього разу майже не відрізнялася від минулого свята. Аристократи проходили всередину, музиканти вже займали місце в кутку, а срібні підноси з келихами вина ковзали поміж натовпу в руках уважних слуг. З-поміж розмов і сміху відчувалася особлива напруга — чи то очікування, чи то передчуття.

— Сьогодні звичайний бал? — спитала я, тримаючись за невимушеність. — Чи знову будуть чимось дивувати?

— Важко сказати, — Доріан жестом покликав слугу, зняв з таці два келихи і один передав мені. — Батько буває дуже непередбачуваним. Але зазвичай кінцеві свята сезону вже більш спокійні й розмірені. Окрім останнього. Воно має запам’ятовуватись.

— Логічно, — кивнула я і зробила обережний ковток. Вино було грушевим, надзвичайно легким, майже ігристим. 

Але навіть це відчувалося зайвим — я відставила келих.

— Ми маємо танцювати? — запитала я, і погляд мій ковзнув по парах, що вже рухалися до середини зали, чекали на музику та короля.

— Звісно, — його посмішка була стриманою, куточком вуст, але в ній ховалося щось іронічне. — А що, бажаєте втекти зі свята?

— А що, так можна? — пирхнула я.

Він не відповів одразу. Лише глянув — довше, ніж слід було б. У його темних очах спалахнув той самий вогник, через який в мене завжди перехоплювало подих. Потім, без зайвих слів, нахилився трохи ближче. Я відчула його долоню на своїй спині — на оголених лопатках. І ніби блискавка пройшлася по шкірі.

— Якщо ви бажаєте усамітнитися зі мною, Пряна принцесо, скажіть це прямо, — майже пошепки промовив він. — Немає потреби ховатися за натяками.

— Доріане, — прошипіла я. Кинула на нього злий погляд. 

Він засміявся — щиро, з тією легкістю, яку я ніяк не могла зрозуміти.

— Ні, це все ж таки весело, — сказав, відступивши на крок і зробивши ковток. — У вас неймовірна міміка, Емілі. Я б міг весь вечір насолоджуватися тим, як вона змінюється — від здивування до люті.

— Ваші жарти мене починають дратувати!

— А хто сказав, що я жартую? — підняв одну брову і знову розсміявся, хоча цього разу в сміху вже було менше світла. 

Я лише похитала головою і відвела погляд, оглядаючись. Мого батька ніде не було видно, що одночасно і тішило, і змушувало напружитися. Відсутність Гідеона теж відчувалась гірким смутком. Адже сестрам я обіцяла поговорити з ним сьогодні. Обіцяла домовитися про зустріч із ним, знаючи наперед, що брешу.

А потім я побачила його.

Крістіан Шерве стояв трохи осторонь, немов чужий серед усієї цієї вишуканої вистави. Його силует був знайомим до болю: витягнута постава, одна рука в кишені, інша тримала келих, який він майже не підносив до вуст. Погляд — гострий, але далекий. 

Поряд з ним стояла та, котру я ненавиділа.

Луїза де Лое у сукні кольору стиглої ожини, з віялом, що пурхав, наче метелик. Її голос був надто дзвінким, сміх — навмисно звучним. І в ній самій було надто багато «надто».  Надто глибоке декольте, надто відверта посмішка, надто часті погляди на Крістіана.

Я відчула, як у грудях щось піднялося — пекуче, гірке. 

Вітерець її віяла здавався знущанням. А він… він навіть не дивився на неї. Лише інколи — стримано, ввічливо, відсторонено. І це злило ще більше.

— Луїза, — просичала я майже несвідомо.

— Ви щось сказали? — обізвався Доріан. Його голос був м’яким, але в ньому щось змінилося. Я повернула голову — і зрозуміла, що він усе бачить. І мої очі, і мій подих, і навіть оту зрадливу лінію стиснутих губ.

— Гм-м-м, як мило, — він усміхнувся. М’яко, без насмішки, але й без ілюзій. — Ви ревнуєте його.

Мов відро крижаної води — його слова вдарили по шкірі, в серце, в горло. Я ледь не здригнулась. Усередині щось стислося — те, що я так старанно намагалась заперечити. Мій погляд затуманився, і я відчула, як долоні спітніли. Сироти на шкірі стали гострішими.

— Що?! Ні! — зірвалось з моїх вуст, надто швидко. Надто голосно. — Звісно, що ні…!

— Не брешіть мені, Пряна принцесо, — попросив він, примружившись. — Я ж все бачу. І все розумію. 

Він відвернувся. А от я не розуміла це через те, що йому неприємно все це бачити. Чи це для того, щоб я не відчувала себе так ніяково? 

Що саме у нього зараз на думці? Чому він поводиться саме так?

Та подумати про причини в мене не було часу. Я щойно знову перевела погляд у бік Крістіана — наче навмисно, немов прагнучи ще раз відчути те дивне відчуття всередині, яке народжувалося від самого факту їхньої близькості з Луїзою. 

Вона й досі стояла поряд із ним, кокетливо змахувала віялом, імітуючи неуважність. Проте цього разу — ніби відчувши, що я спостерігаю, — Крістіан різко скинув погляд і зустрів мій.

Потім він опустив очі, відповів щось леді де Лое, і… випростався.

В одну мить він покрокував у наш бік. 

Впевнено, рівно, мовби вже давно прийняв це рішення — підійти. Не стримуватися. Не ховатися.

Крок.

Ще крок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍