Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

І ще.

Серце забилось швидше. Груди стисло. Я стояла, не зрушуючи, лише спостерігала. Доріан теж помітив його — і затих, як хижак, що вичікує.

— Ваша високосте, — голос Крістіана був рівний, відточений і трохи прохолодний. Він зупинився за кілька кроків від нас. — Леді Браер.

— Лорде Шерве, — Доріан відповів з тією ж спокійною граційністю, яка так пасувала його титулу. Його вуста розтягнула легка посмішка, яка не торкалася очей. — Вітаю вас на святі.

— Дякую за вашу гостинність, — Крістіан злегка вклонився. Погляд його майже непомітно ковзнув по мені, затримався, і одразу знову звернувся до Доріана. — А ви прийміть мої вітання з заручинами. Дуже щаслива новина.

На мить повисла тиша. Тонка, обережна, мов натягнута струна.

— Як мило з вашого боку, — відгукнувся Доріан, легко піднявши келих, ніби у тост. — І все ж — не надто очікуване привітання, зважаючи на те, як довго ви на це чекали.

Я ледве стримала здивований вдих. Це був тонкий удар — обгорнутий в оксамит, але поцілений точно.

Крістіан не зморщив брови, не виявив жодної реакції — лише ледь помітно стиснув пальці, що тримали келих.

— Ви маєте рацію, ваша високосте, — промовив він із м’яким усміхом, мов знімаючи з себе невидимий шар напруги. — Є речі, які бувають доречними лише певний час. Особливо якщо вони… історичні.

— О, я згоден, — Доріан кивнув, відпив вина. — Історія має здатність розставляти всіх по своїх місцях. 

Крістіан не відповів на цей випад, повернувся до мене і легко поцікавився:

— Сподіваюся, ви все ж залишили кілька танців для старих друзів? 

Я ледь зітхнула — і на мить відчула, як моя присутність тут перетворилася на центр поля бою. Тонкого, майже невидимого. Але цілком реального.

І я не розуміла, нащо це Крістіану. Адже він знає правду — знає що ці заручини фарс. Навіщо він зараз провокує кронпринца?

Доріан навіть не повів бровою.

— Звісно, лорд Шерве, — відповіла я, вдаючи легкість, хоча серце калатало десь у горлі. — Було б неввічливо інакше. Однак, тільки у тому випадку, якщо мій наречений не буде проти.

У гру, яку вони тут удвох затіяли, я грати не дуже хотіла.

— Я ціную вашу ввічливість, леді Браер, — Крістіан схилив голову, погляд його в цей момент був майже щемким. — Вона завжди була однією з ваших найвишуканіших прикрас.

— Як поетично, — обізвався Доріан, й доторк іронії в його голосі був делікатним, майже невловимим. — Хто знає, може ви знайдете себе у придворній поезії, лорде Шерве?

— Не виключено, — Крістіан не збентежився. — Врешті-решт, придворне життя багате на натхнення. Іноді навіть трагічне.

— Трагедії створені для написання балад, — погодився Доріан, зробивши ще ковток і поглянувши просто в очі Крістіану. — Але в реальності вони рідко залишають по собі щось, окрім попелу.

Він говорив, як завжди, спокійно, ніби мимохідь, але я знала — це не випадкові слова. Це були удари. Обережні, холодні. І Крістіан їх розумів.

— І все ж іноді навіть попіл пам’ятає полум’я, — відповів той, і його усмішка стала ледь помітною, майже болісною. — Ви не знаходите?

Я стояла між ними, мов на межі двох стихій, і вже не могла вдавати, що не відчуваю — як напруга проростає поміж слів, поглядів, пауз. І в кожному з них: суперництво, спогад, біль...

— Свято ще не почалося, а ви вже стільки всього встигли обговорити, — з посмішкою помітила я, жалкуючи, що відмовилася від келиха з вином. — Я в захваті.

Обидва чоловіки повернулися до мене, наче згадавши причину своєї поведінки. Крістіан нахилив голову першим.

— Перепрошую, леді Браер, якщо втомив вас. Не це було моєю метою.

— Цікаво було б дізнатися справжню мету, — замість мене відповів Доріан. Його голос знову випромінював гостинність і доброзичливість. — Якщо ви підійшли нас привітати, лорде Шерве, ми щиро дякуємо.

Це що щойно було? Пропозиція перемир’я? Від кронпринца? Чи мені здалося?

— Все саме так, як ви кажете, ваша високосте, — Крістіан навіть посміхнувся. 

А потім…

— Його величність король Ретільванії! Іландер Емберг! — прогримів голос герольда, перериваючи всі бесіди та рухи у залі.

Я підхопила спідницю і присіла в реверансі. Застигла на місці разом з усіма гостями. Опустила погляд і чекала, поки король звернеться до свого двору. Чула кроки короля і… ще чиїсь.

Стук високих тонких підборів по каменю. Наче короля супроводжувала жінка. Але ж… 

— Лорди та леді! — голос його величності прогримів над нашими головами. — Вітаю вас на святі. Сьогодні корона приймає гостя, якого чекала вже дуже довго. Прошу вітати…

Я випросталася і побачила високу жінку поряд з королем. Чорне зібране волосся, тонкі брови і довгий старий шрам на щоці, що тягнеться від ока до куточка рота. Вбрана у темно-червону сукню, вона гордливо тримала підборіддя високо, а спину — прямо.