Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 24.1

Сезон потрохи починав добігати кінця. Між минулим балом-маскарадом, і наступним святом, яке знову чомусь проводилося в королівському палаці, минув тиждень.

Довгий та важкий тиждень, який я відчула кожною клітиночкою тіла. Бо Гідеон поїхав, а я не могла про це нікому сказати. Не могла розповісти навіть сестрам, яким зараз було важко настільки, що обом була потрібна підтримка. Адже батько якимось чином все ж уклав угоду з тими лордами. І обидві мої сестри тепер були заручені.

Ми говорили з ними про це. Я намагалася їх запевнити, що заручини не рівно весіллю. Наводила приклади, що навіть королівські особи розривають заручини. Однак Джозі тільки схлипувала у відповідь на мої слова. А Ребека була тихою та відстороненою. Вона жодного разу не поглянула на мене чи сестру, поглиблена у власні думки. І чесно кажучи, її стан лякав мене більше.

Та поки я не могла нічого, окрім як втішати їх словами та чекати на лист від брата. Якщо я все правильно розрахувала, послання мало надійти за тиждень. Якраз би брат дістався берегів Лонтапору, написав мені і відправив листа з наступним кораблем.

У перервах між хвилюваннями за долю рідних, я згадувала про того дивака із волоссям дивного біло-срібного кольору. Його слова та дії бентежили мене. Та я поки взагалі не розуміла, як до всього цього ставитися.

А зараз… зараз я майже дісталася палацу, бачила його крізь віконечко екіпажа. Однак вже не відчувала тієї легкості та щастя, яке мав би принести мені новий захід.

Поряд сидів Доріан. Він раз у раз кидав у мій бік погляди, але мовчав. Наче відчував, що зараз в мене не найкращий етап життя. А може через те, що навпроти нас сидів Майлз Браер.

Попри те, що зараз я вже вважалася зарученою леді, батько не відпустив мене лише з нареченим, який приїхав зазделегідь та чекав мене кілька годин у вітальні. Пряний король поїхав з нами, вирішивши, що теж хоче відвідати свято. І його присутність відчувалася важкою атмосферою та тишею.

Я рахувала подихи до моменту, коли карета під'їжджала до головного входу і зупинялася. Рахували миті, поки кронпринц допоможе мені вийти на вулицю. І вдихнула на повні груди, коли спідниця малинової сукні обійняла ноги і торкнулася своїм низом землі.

— Вітаю у королівському палаці, люба наречено, — награно промовив Доріан, жестом пропонуючи мені зробити перший крок до сходів, біля яких разом з нашим екіпажем зупинилося ще декілька.

— Дякую, що супроводжуєте мене сьогодні, — ввічливо відгукнулася я, торкнувшись його ліктя кінчиками пальців.

Майлз Браер пройшов повз нас, навіть не озирнувшись. Наче нас тут і не було. І якщо я ще могла стерпіти цю витівку, кронпринц скривився.

— Ваш батько втрачає свої манери, — помітив Доріан, ідучи поряд. — Чи є у вас якесь виправдання для нього, Емілі?

— Лише одне, — похмуро відгукнулася я, — він бажає поступитися місцем голови роду моєму брату. Якому це місце і належить.

— О так, — принц кивнув. — Щось я таке чув, ваш батько ж увійшов у родину вашої матері. Не навпаки.

— Так, — я змогла видихнути трохи легше, коли мене відволікли розмовою. — Гідеон вже приходив до його величності, просив про це. Однак… 

— Батько відмовив, — зрозумів мене Доріан. — Не дивно. Адже ваш батько надає короні деякі цікаві трави, яких ще рік тому в столиці не було.

Я здригнулася, запнулася і звела на чоловіка здивований погляд. Я ніяк не очікувала, що він не просто знає про це, а сам почне цю розмову.

— Вам це відомо? — видихнула я, зупинившись у холі і повернувшись до Доріана обличчям. — То корона дозволяє таке?..

— Звісно, що ні, — легка посмішка з’явилася на губах кронпринца. Він повільно підняв руку, прибрав з мого обличчя руде пасмо і зітхнув. — Та на все можна заплющити очі. Особливо, якщо королю сподобалося щось нове.

— Але це ж…, — обурено видихнула я і замовкла, коли повз нас пройшло кілька лордів, озирнулася і тихіше додала… — наркотик. 

— Так, — кронпринц кивнув. — Про це не одразу стало відомо. Ви б знали, як я виходів з цього стану…

— Ви приймали його?! — я шоковано відступила на крок. Очі в мене округлилися, а щелепа відпала.

— Королю не відмовляють, — спокійно відгукнувся кронпринц. — Та і дія цих трав була така… Яка могла мені допомогти. Однак, це було лише новою брехнею — не більше.

Я на мить застигла на місці, відчуваючи, що мені не вистачає якогось знання. Чогось такого, про що я просто фізично не можу знати.

— Чим вам це могло допомогти? — спитала я, зробивши крок чоловіку назустріч. Опинилася до нього надто близько. Збиралася цим збити його з пантелику і змусити чесно відповісти на питання.

— Ви справді хочете знати? — його голос став нижчим, майже оксамитовим. У ньому ще відчувалася тінь іронії, але очі… Очі кронпринца дивилися на мене серйозно, майже беззахисно.

Я не відвела погляду.

— Так.

Доріан трохи відвернув голову. Спочатку я подумала, що справа в аристократах, які раз у раз проходили повз. Та помилилася. Він заговорив, хоч і не одразу.

— Ці трави… знімають біль, — нарешті мовив. — Замінюють його на чуттєвість, якої мені інколи невистачає. Хтось каже, що вони ще можуть затуманити розум, забрати страхи, спогади, навіть сором. Але я такого не відчував. Проте разом із порятунком, я отримав і проблему. Бо якщо часто користуватися цією допомогою, зникає і воля. І... особистість.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍