Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Помахавши мені наостанок через вікно, Гідеон поквапився якомога скоріше вирішити свої проблеми, щоб повернутися до наших.

Кам’яна бруківка ще зберігала денне тепло. Легкий вітер грався листям високих дерев, шурхотів у віконницях, ворушив гривасту чуприну мого коня. А я стояла на вузькій вулиці і на повні груди вдихала тепле вечірнє повітря. Тут було майже безлюдно — біля заїжджого двору, який майже не мав попиту серед мандрівників. І я мала трохи часу, щоб упорядкувати свої думки перед тим, як повертатися додому.

— Добрий вечір, леді Емілі, — голос пролунав за моєю спиною. 

Я не чула жодного кроку. Жодного шелесту. Нічого, що могло попередити мене про появу когось зі знайомих.

Я різко розвернулась. Переді мною стояв високий чоловік у темному плащі. Його каптур був опущений, та я впізнала його за голосом. 

Серце гупнуло в грудях.

— Знову ви, — видихнула я та вчепилася у гриву Буревія, наче шукаючи у ньому підтримки. — Звідки ви знаєте моє ім’я?

Незнайомець скинув каптур. Останні промені сонця затанцювали на волоссі, яке здавалося вкрилося тонким шаром платини. На обличчі чоловіка панувала широка посмішка, яку могли собі дозволити або дурні, або божевільні.

Та щось підказувало мені — до жодної з цих категорій він не належав.

А ще від нього… від нього я вловлювала те дивне відчуття, яке викликала у мене магія. Наче він утримував якісь чари, які я не могла зрозуміти чи побачити. Магія, здавалося, огортала його. Та я не розуміла, що саме вона робить.

— Я багато чого знаю, — трохи нахиливши голову мовив він. — Мені здавалося, ти це вже зрозуміла. Чи мої слова тоді булі тобі незрозумілі?

— Краще б ви пояснили, — я скинула підборіддя, без страху зазирнувши в зелені очі чоловіка. 

— Яка вперта в тебе хазяйка, — похитав головою чоловік, звертаючись не до мене, а до Буревія. 

Примружився, його посмішка на мить стала ще ширшою. А потім зникла з обличчя. Так раптово, наче сонце впало за обрій.

— Хочете сказати, що ви теж?...

Я не закінчила речення. Мені було важливо почути це від іншого. Не лише прочитати у щоденнику прабабусі. 

— Що «теж»? — посмішка знову з’явилася на його обличчі. — Кажи, Емілі. Мені ти здавалася більш сміливою та зухвалою? Давай, скажи… Спитай в мене, чи теж я чую голоси тварин.

— А ви чуєте? 

Він на мить застиг. А потім розсміявся. Голосно. Відкрито. Не зважаючи на жодних можливих свідків.

— Який божевільний зізнається у такому? — похитав він головою, коли вибух сміху вщух. 

— Хто ви? — мій голос пролунав з металевим дзвоном. — Я досі не знаю вашого імені.

— Воно залежить лише від тебе, квіточко, — відповів незнайомець, знизавши плечима. — Ким ти хочеш мене знати? Другом? Чи ворогом?

— Ви погрожуєте мені? — я скинула брову і прикликала магію.

Поки не перетворила її в чари. Не створила жодного заклинання. Однак у разі чого я була готова діяти. У разі чого я готова була відповісти на наступну погрозу чимось більш дієвим ніж слова.

— В жодному разі, — посмішка знову з’явилася на його обличчі. — Лише пропоную тобі вибір. Бо щось мені підказує, що друг тобі знадобиться вже дуже і дуже скоро. 

Я не встигла відповісти. Цей молодий лорд… хоча чи був він взагалі лордом?... Він не став чекати на відповідь. Наче вона його не цікавила. Він просто розвернувся до мене боком і… зник.

Просто розчинився у повітрі, наче його і не було ніколи.

Наче він привидівся мені, як ранкове марення.

Я здригнулася від наступного пориву вітру. Перехопила поводи Буревія і потягнула його подалі від того місця, де щойно відбулося щось настільки дивне, що я не могла пояснити жодними словами.