Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

— Розберися зі своїми проблемами, — промовила я. — Я чесно не розумію, що такого важливого може бути в якихось книгах. Але якщо тобі навіть придбали перепустку на корабель — це справді важливо. Якщо ти встигнеш з усім розібратися до кінця сезону і повернутися… Хоча б для того, щоб стати головою дому… Потім поїдеш назад, закінчиш навчання… 

Я бурмотіла собі під ніс, намагаючись вибудувати план на майбутнє. А Гідеон схопився з місця, кинувся до мене і впав на коліна переді мною. Схопив мене за руки і зазирнув у вічі.

— Емілі, ти навіть не уявляєш, наскільки це для мене важливо! Це… я не знав, чи підтримаєш ти мене. Не знав… Я помилявся. Пробач мені за мої думки.

— Підведися, — розсміялася я та провела долонею по його волоссю. — Ти ж знаєш, я завжди на твоєму боці. Тільки якщо мова не про одруження з Луїзою.

Гідеон розсміявся, звів на мене погляд, але залишився на місці:

— З цим покінчено. Тепер ми ворогуємо, бо влізли на територію короля Есенцій. 

— Ти про фарбу? — пирхнула я і раптово згадала ті червоні прядки у світлому волоссі фаворитки короля. — Я бачила, що нею вже користуються при дворі.

— І в нас є нові замовлення, — брат скочив з місця, кинувся до столу і відсунув тарілку. За нею виявилася купа якихось паперів. З яких брат висмикну кілька листів і передав мені. — Дивись.

— І коли ти збирався мені це сказати? — я вихопила в нього папірці і спробувала розібрати почерк. — На коли їх треба виготовити?

— Кілька тижнів в тебе є, — відмахнувся він. — Встигнеш. А потім можеш і мене почекати, щоб не лізти в перемовини з аристократами. Я візьму це на себе коли повернуся.

Його радість заразила і мене. Хвилювання відступило на задній план.

А от Гідеон знову насупився:

— Поки мене не буде… Нікому не кажи, що я поїхав, добре?

— Боїшся, що батько взнає, — зрозуміла я. — Гадаєш, він щось утне у такому разі?

— Краще не провокувати його зайвий раз, — похитав головою брат.

— До речі про це, — пробурмотіла я, скривившись. — Як ти поставишся до того, що тепер він знає про мою магію? І сестри також.

У Гідеона очі полізли на лоба. Він вронив щелепу і якийсь час видавав якісь незрозумілі булькаючи звуки.

А я… я швидесенько переказала йому те, що трапилося вчора. З кожним новим словом брат все більш чорнів і супився. Коли я закінчила розповідь, він поставив цілком доречне питання.

— І після цього як… я маю їхати і залишити вас самих? Він же може про тебе в храм донести.

— Може, — погодилася я. — І королю може. Та він цього не зробить, якщо в нього не залишиться на мене іншого впливу. Я добре знаю нашого батька. Якщо я зараз дозволю йому відчути силу, він не піде на такий крок.

— А якщо піде?

Я закусила губу. Не хотіла я, щоб ця новина мала якийсь ефект на рішення Гідеона розібратися з власними проблемами. Точно не хотіла.

— Три тижні, — нагадала я. — За три тижні нічого не трапиться. Я зроблю все, щоб час, поки тебе не буде, застиг. Ти повернешся, а нічого не зміниться з сьогодняшнього дня. Я обіцяю.

— Ти не можеш цього обіцяти, — простогнав брат, знову впавши у відчай. — Боги, Емілі, він же тепер має на тебе не аби який важіль впливу.

— Розберемося, — твердим голосом запевнила я брата. — Збирайся. Тобі ще цілу ніч бути в дорозі, щоб дістатися портового міста. До речі, що за корабель тебе повезе? Знаєш вже?

— Тільки назву, — Гідеон легко відволікся від більш важливої зараз теми, — щось таке дивне… Срібне… Он воно! «Срібне вітрило»! Дивна назва для корабля, ні?

— Та наче звичайна, — знизала я плечима. — То ти просто звик до кораблів Лонтапору, які називають іменами вчених та магів.  

— Можливо, — брат пирхнув і відклав лист з академії. Озирнувся до мене. — Ти впевнена, що я можу спокійно їхати? Мені дуже не хочеться лишати вас тут на батька.

— Ти міг не приїздити взагалі, — я встала і зробила до брата крок. — Міг не супроводжувати мене у цьому сезоні. Та ти взяв перерву у навчанні заради мене. Що, гадаєш, ми не зможемо взяти перерву у проблемах на час твоєї відсутності?

Замість відповіді брат лише посміхнувся і обійняв мене так міцно, що мені в якийсь момент повітря не стало.

Він ще намагався роздмухати тему, що згасла сама по собі. Намагався ставити мені питання, на які я не хотіла відповідати. Або просто не мала відповіді. Та все ж час, який в нас був перед його від’їздом, минув.

— Не кажи сестрам, — знову попросив він, притримуючи для мене двері. Сам Гідеон ніс свій багаж. 

— Добре, — кивнула я. — Напиши, як дістанешся берегів Лонтапору, добре?

— Звісно, сестро.

Він обійняв мене ще раз і поквапився до конюха, щоб викупити карету на цю ніч. Добре, що в нього були гроші з продажу фарби. Так що він міг собі дозволити дістатися портового містечка з комфортом.

Я спостерігала за тим, як слуги вантажать речі брата на дах екіпажу, як запрягають коней. І як мій брат зникає за темними дверцятами.