Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 23

До заїжджого двору я дісталася досить швидко. Буревій нісся вуличками Ардашти, не відчуваючи втоми. А я не відчувала нічого, окрім хвилювання. Вся моя увага була зосереджена лише на тому, щоб якомога швидше дістатися місця, де зупинився Гідеон.

Як передала невдоволеного коня конюху, як злетіла хисткими дерев’яними сходами на другий поверх, і як постукала у двері кімнати… Я всього цього майже не пам’ятала. Все це трапилося десь на задвірках моєї уваги.

— Емілі? — Гідеон відкрив майже одразу. Його погляд перескочив з мого обличчя на одяг, потім назад. Брат відступив на крок, змахнув рукою. — Проходь. Ти швидко.

— Цього разу батько був надто зайнятим, щоб перехоплювати твій лист, — відповіла я та переступила поріг. 

Озирнулася. Кімната, в якій тимчасово жив Гідеон, виглядала ще гірше, ніж минулого разу. Речі розкидані по ліжку, саквояж стоїть відчиненим прямо на чемодані, з обох вивалюються сорочки та шовкові хустки. На столі тарілка із залишками чи то сніданку, чи обіду. А на вікні напівпустий прозорий глечик з чимось темним.

— Що трапилося? — спитала я, поглянувши на брата. Він і сам виглядав не ліпше за кімнату. Розпатлане волосся, обкусані губи, тремтячі руки. — Тобі відповів король?

— Ні, — Гідеон хитнув головою. — Нічого від корони поки не чутно. Я навіть не буду питати, чи говорила ти з кронпринцом. Дещо інше, сестро…. І мені потрібна твоя порада.

Мене бентежив той стан, в якому я застала брата. Останній раз я таким його бачила ледве не в дитинстві, коли батько сварився за якусь дрібничку і винним робив саме Гідеона.

— Кажи, — я відкинула з ліжка кілька сорочок, присіла і поглянула на брата.

З кожною миттю, що він зберігав тишу, моє серце пришвидшувало свій рух. Здавалося, що ще трохи, і я сама почну метушитися і розкидати речі, якщо він продовжить мовчати.

— Мені прийшов лист з Лонтапору, — Гідеон прокрокував до вікна, розвернувся, повернувся до дверей. — З академії. Там пишуть, що зникли деякі рідкісні книги, які мали знаходитися у Великій бібліотеці. А я останній, хто їх брав. 

— І? — я скинула брову, поки не розуміючи, до чого тут це. — Ти ж не вкрав їх?

— Я навіть за стіни бібліотеки їх не виносив! — у тоні Гідеона я почула обурення.

— Так і скажи їм це, — я розвела руками. — У чому проблема?

— У тому, — брат провів долонею по обличчю, — що мене викликають в академію. Там зараз почалося розслідування. Прикликали навіть якихось там магів. Я маю… я маю там бути.

— А що, маги самі не знайдуть ті книги? — я насупила брови, не розуміючи, у чому тут проблема. 

— Я маю там бути, — повторив він і впав на стілець. — А я не можу поїхати. Якщо я поїду… батько… сестри… ти…

Потроху я починала розуміти, чому він потребував поради. Чому викликав мене так терміново.

— Вони надіслали перепустку на корабель, який відпливає завтра вранці, — тихо додав він і звів на мене очі. — Якщо я не скористаюся цим, своє навчання я завершити не зможу.

Останні його слова розставили все по місцях. Гідеон мріяв потрапити на навчання у Лонтапор. Він горів ідеєю того, що там йому можуть дати все для безхмарного майбутнього. Брат багато років вмовляв батька відправити його туди, робив все, що Майлзу треба було. І врешті решт отримав можливість навчатися в одній з найкращих академій світу. 

А тепер…

— Пливсти до Лонтапору тиждень, — промовила я, звузивши очі. — Добре, якщо за тиждень, ти розберешся з тим, куди поділися ті кляті книжки. І ще тиждень на зворотню дорогу…

— Так, — він тихо простогнав, сховавши обличчя в долонях. Наступні його слова лунали глухо. — Якщо все так, то повернуся я до кінця сезону. Я не зможу нічого зробити для того, щоб король підписав папери про зміну голови дому. Я не зможу допомогти вам з батьком. Та і батько…

Гідеон сіпнувся і звів на мене погляд великих зелених очей.

— Якщо батько дізнається, що я поїхав, — прошепотів він. — Ми програємо йому у всьому тому, що почали.

Я кусала нижню губу, дивлячись на брата. Вся ця історія жодним чином не допомагала нам в сімейній справі. Однак…

— Скажи мені, брате, чи хочеш ти закінчити навчання? — я поставила питання, яке мало вирішити все.

Гідеон мовчав мить, а потім кивнув:

— Звісно. Я маю це зробити, щоб влаштувати наше життя. Своє життя. Я маю…

От і все. Рішення ухвалене. Наскільки б мені не подобалося те, що зараз виходило, я мала підтримати рішення брата. 

— Тоді їдь, — промовила я те, що він боявся сказати мені напряму. — Якщо завтра якийсь корабель візьме тебе на свій борт і повезе до Лонтапору… Їдь.

— Але.., — він звів на мене здивований погляд. — Я ж не можу вас покинути. Зараз стільки проблем, Емілі. Як я можу?

— Чого ти боїшся більше? — спитала я, посунувшись вперед. — Що зараз не зможеш зупинити батька? Чи того, що в майбутньому не зможеш перевершити його?

Гідеон сіпнувся. Відкрив рота і одразу ж закрив його. А в мене вже був готовий план.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍