Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

— Я стала твоєю з тієї самої хуртовини, коли ти постукав до мого дому. І маленький Горобчик опинився в чіпких лапах Сапсана!

— М-мм, може тобі подумати над зміною псевдоніма? Адже ти тепер теж Сапсан.

— Ти ж жартуєш? — насторожено запитала Олеся.

— Тепер ти й Горобець, і Сапсан. Хіба не ідеально?

Вона фиркнула, похитавши головою.

— Горобець — це мій псевдонім, і змінювати його я не збираюся.

Максим притягнув її ближче, нахилився до самого вуха і тихо промовив:

— Як скажеш, рідна. Головне, що ти тепер моя.

***

Після розпису вони одразу попрямували до садиби. Олеся навіть не підозрювала, що її чекає там сюрприз. Максим спеціально тримав у таємниці, скільки всього змінилося за ті три місяці, що вона провела в Австрії.

Поїздка зайняла не понад годину.

Олеся сиділа поруч, втомлено відкинувшись на спинку сидіння, але її очі світилися радістю.

— Знаєш, а мені все більше подобається відчувати себе твоєю дружиною. І мені подобається, що додому ми їдемо разом.

Максим усміхнувся, не відриваючи погляду від дороги.

— Додому, кажеш?

— Звісно! Тепер садиба — не тільки мій дім, а й твій.

Максим злегка примружився, але промовчав.

Олеся помітила, що щось змінилося, коли за вікном промайнули відблиски світла. Ліхтарі? Раніше вздовж дороги їх не було. Вона насупилася, намагаючись зрозуміти, що саме не так, але в темряві одразу не вловила різниці.

Максим вів машину впевнено, але по ледь помітній усмішці на його обличчі було зрозуміло — він задоволений.

— Ти щось задумав?

— Усього лише везу тебе додому.

Олеся не відривала погляду від дороги, поки попереду не з'явилися ковані ворота. Вона відчула, як серце пропустило удар. Коли Максим загальмував і увімкнув ближнє світло, на металі проступив візерунок — два птахи, що злітають назустріч один одному: сокіл і горобець.

Господиня садиби вийшла з машини, із захопленням розглядаючи художню ковку.

— Це... не може бути...

Максим підійшов ближче, обіймаючи її ззаду, трохи нахиляючись до вуха.

— Адже тепер це наш спільний дім, Олесю.

Він потягнув її назад у машину.

Під'їзна дорога була викладена новою бруківкою, ковані ліхтарі вздовж неї м'яко підсвічували шлях. Подвір'я виглядало доглянутим, але при цьому не втратило свого затишку.

Максим штовхнув двері, пропускаючи Олесю вперед у будинок

Вона переступила поріг і одразу відчула різницю. Будинок був її, знайомий до кожної дошки, але тепер здавався іншим. Олеся зробила кілька кроків, повільно озираючись.

Перше, що впало в око, — освітлення. Тепер світло лягало рівніше, створюючи м'який затишок, а не різкі тіні, як раніше. У вітальні висіла нова люстра — кована, витончена, що ідеально вписується в інтер'єр.

Вона пройшла в кухню. Стільниці оновлені, дерев'яні шафи вкриті свіжим лаком. У кутку стояла нова плита, а над робочою зоною додали зручні розетки.

Олеся розвернулася до Максима, який спокійно спостерігав за її реакцією.

— Ти... усе це зробив?

— Повністю замінили проводку, опалення, оновили освітлення. Ландшафтні дизайнери попрацювали на подвір'ї та в парку, а Тіна і Павло допомагали з інтер'єром.

Вона перевела погляд на скляні двері, що ведуть у зимовий сад.

У саду було світло, як удень. Ліхтарі вздовж доріжок м'яко підсвічували акуратно підстрижені кущі, оновлені клумби та ковані лавки. У центрі саду тепер відреставрували невеликий фонтан, який раніше не працював.

Олеся вийшла на ґанок, вдихнула прохолодне повітря і повільно провела долонею по поруччях. Усі дрібні тріщини та шорсткості зникли. Усе стало міцнішим, надійнішим.

Максим підійшов ближче, легко торкнувся її долоні.

— Тіна і Павло стежили за кожним кроком бригади будівельників. Хотіли, щоб усе вийшло так, як тобі подобається.

Вона повернулася до нього, її очі блищали.

— Я навіть не знаю, як тобі віддячити...

Максим схилився до її вуха, його голос пролунав низько, з тією самою теплою хрипотою, від якої в неї завжди перехоплювало подих.

— Горобчику, я тобі покажу, як правильно дякувати... у спальні.

Вона спалахнула, розуміючи, що саме він має на увазі. І зовсім не збиралася заперечувати.

Вечірнє березневе повітря було холодним, але в обіймах Максима їй було тепло. Легкий вітер ворушив гілки дерев, але весь її всесвіт звузився до одного чоловіка. Погляд, дотик — він дивився так, ніби для нього не існувало нічого важливішого, ніж вона. Максим чуттєво провів пальцями по її щоці, потім по лінії вилиці, немов вивчаючи заново, смакуючи кожну деталь.