Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

від вашої планети, сходіть у найближчий храм Ктиря, номер якого зараз має з’явитися перед вами. — Він повернувся назад до Сола. — Ми зичимо вам удачі, пан-Вайнтраубе. І, — велика рука Вайтшира торкнулася щічки Рахілі, — бажаємо вам щасливої дороги, наш юний друже.

Камера затрималася на немовляті, поки не скінчився сюжет.

Ефект Гокінга викликав нудоту, запаморочення, головний біль та галюцинації. Першим етапом подорожі був десятиденний переліт на Парваті факельним зорельотом Гегемонії «Безстрашний».

Сол тримав Рахіль і терпів. На борту військового корабля зовсім не спали лише жменька людей. Спочатку немовля плакало, але, проридавши кілька годин, тихо пролежало на руках у батька, витріщаючись на нього великими темними очима. І Сол пригадав день, коли вона народилася: медики забрали грудничка з теплого живота Сари і передали його Солові. Зараз чорняве волосся Рахілі здавалося не набагато довшим, а її погляд — не набагато уважнішим від тодішнього.

Урешті-решт вони обоє поснули від виснаження.

Сол снив про те, як блукає велетенською спорудою з колонами завбільшки як секвої, що десь високо над його головою тримали невидиму стелю. Холодний простір купався в червоному світлі. Сол подивувався, що досі тримає немовля в руках. Дотепер вона ніколи не з’являлася в цих його снах. Дитина зиркнула на нього, і Сол відчув контакт з її свідомістю, наче вона промовляла насправді вголос.

«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».

Сол завагався і подивився у відповідь на Рахіль, а та зреагувала на батька глибокодумним та ясним поглядом. Він відчув невисловлене «Так». Притискаючи її ще сильніше, Вайнтрауб ступив у темряву і заговорив уголос до цього мороку:

«Послухай! Більше не буде ніяких офір — ні дітей, ні батьків. Більше не буде жертв, хіба що в ім’я такої самої людини, як ми. Час покори та спокути минув».

Сол дослухався. Проте відчув лише гупання свого серця і Рахілину теплоту на своїх грудях. Звідкись із далекої вишини пролунав виразний свист вітру у невидимих шпаринах. Сол склав руки навколо рота і прокричав:

«Це все! І тепер або дай нам спокій, або долучайся до нас, але як батько, а не в подобі збирача пожертв. Перед тобою стоїть вибір Авраама!»

Рахіль поворухнулася в його руках, коли із кам’яних дверей щось загуркотіло. Колони заходили ходором. Червона сутінь погустішала, а відтак зблякла, лишивши по собі саму темряву. Звіддаля загупали кроки велетня. Сол пригорнув доньку до себе міцніше, як повз них пронісся знавіснілий подув вітру.

Замерехтіло світло, і вони з Рахіллю прокинулися на борту «Безстрашного», що летів до Парваті, де вони мали пересісти на корабель-дерево «Іґґдрасіль», яким їм судилося дістатися Гіперіона. Сол усміхнувся своїй доньці віком сім тижнів. Вона посміхнулася йому у відповідь.

Це була її остання або ж перша посмішка.

У великій каюті буєра панувала тиша, коли старий учений закінчив свою оповідь. Сол прокашлявся і відпив води із кришталевого келиха. Рахіль і далі спала в імпровізованій колисці, зробленій із шухляди письмового стола. Під ногами помірно погойдувалася палуба, гриміло велике колесо буєра, а гудіння головного гіроскопа заколисувало своїми фоновими звуками.

— Господи! — тихо видихнула Ламія. Вона хотіла була сказати ще щось, але тільки похитала головою.

Мартін Силен заплющив очі і промовив:

Позбувшися ненависти, душа

В собі невинність повну воскреша

Й нарешті бачить, що сама для себе

Вона і втіха, і величчя неба,

Й солодка воля — власна і небес;

Тож хай довкола в кривді все погрузне

І кожен міх з вітрами злими лусне —

Ніщо душі не збрижить щасних плес.[159]

— Вільям Батлер Єйтс? — уточнив Сол Вайнтрауб.

— «Молитва за мою доньку»[160], — кивнув поет.

— Я, мабуть, сходжу розвіюся нагору, перш ніж лягати спати, — озвався Консул. — Компанію ніхто мені не хоче скласти?

На пропозицію пристали всі. Легіт освіжав товариство, яке збилося докупи на квартердеку і спостерігало за стемнілим Трав’яним морем, що з торохтінням котилося повз них. Над ними розпростерлося небо, яке зараз нагадувало велику покроплену зорями та розшрамовану слідами метеорів чашу. Старими як світ людських подорожей звуками рипіли вітрила і такелаж.

— Мені здається, сьогодні варто виставити когось на вахту, — проказав полковник Кассад. — Один вартує, решта сплять. Що дві години зміна.

— Згоден, — кивнув Консул. — Я чатуватиму першим.

— Уранці… — почав був Кассад.

— Погляньте! — раптом скрикнув отець Гойт.

Усі простежили поглядом напрям, у якому він тицьнув пальцем. Поміж огнежарих сузір’їв різними кольорами ніби спалахували полум’яні кулі — зелені, фіолетові, помаранчеві, знову зелені, — підсвітлюючи велику трав’яну рівнину навколо, геть як блискавки під час грози. У порівнянні з цією виставою зірки та метеори просто бліднули, не здатні привернути нічию увагу.

— Вибухи? — навмання припустив священик.

— Битва в космосі, — пояснив Кассад. — У межах орбіти супутника. Із застосуванням термоядерної зброї.

Після чого військовий одразу рушив униз.

— Дерево, — проказав Гет Мастін, показавши світляну цятку, яка летіла поміж вибухів, неначебто бурштиновий камінець на фоні феєрверків.

Кассад повернувся зі своїм потужним біноклем і дав його товаришам покористуватися.

— Вигнанці? — спитала Ламія. — Почалося вторгнення?

— Найвірогідніше, Вигнанці, — відповів Кассад. — І не менш вірогідно, що це їхній пробний рейд. Бачите он ті китиці? Це ракети сил Гегемонії, які ліквідують своїми контрзаходами бій-розвідники Вигнанців.

Бінокль потрапив до рук Консула. Спалахи тепер вибухали значно ближче і були схожі на чимбільші вогневі хмари. Можна було роздивитися порошинку з довгим блакитним хвостом щонайменше двох рекогносцирувальників, що тікали від переслідувачів із флоту Гегемонії.

— Не думаю… — почав був Кассад, але завмер, щойно корабель, його вітрила і Трав’яне море зоранжевіли відблисками осяйного вогню.

— Матір Божа, — прошепотів отець Гойт. — Вони влучили у корабель-дерево.

Лівою рукою Консул протер очі. Вогненний ореол тепер було видно неозброєним оком, а от кілометровий корпус та крону «Іґґдрасіля» тільки на якусь мить стало можна розрізнити в окулярі бінокля, як вони палали та спалахували, запускаючи дугою вздовж захисних полів довгі огнисті вусики. Поля руйнувалися, кисень вигорав. Помаранчева хмара пульсувала, вирувала і клубочилася, коли стовбур іще раз з’явився на якусь останню миттєвість, охоплений вогнем, а відтак розпався, наче остання живуча жарина в багатті, що догорало свій вік. Там ніхто не міг вижити. Корабель-дерево «Іґґдрасіль» з його екіпажем та особовим складом клонів і майже