Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Консул повернувся до Гета Мастіна і спізніло простягнув йому бінокль.

— Мені так прикро… — прошепотів він.

Високий храмовник брати оптику не став. Він поволі опустив погляд додолу від неба, натягнув поглибше клобук і пішов у трюм, не зронивши ні слова.

Смерть корабля-дерева стала останнім вибухом. Коли минуло десять хвилин і жоден спалах більше не потурбував ночі, голос подала Брон Ламія:

— Думаєте, ми їх дістали?

— Вигнанців? — уточнив Кассад. — Не факт. Їхні кораблі рекогносцирування побудовані швидкими і здатними до оборони. Зараз вони вже в кількох світлових секундах звідси.

— Вони спеціально напали на корабель-дерево? — поцікавився Силен. Голос поета був напрочуд тверезим.

— Навряд чи, — здвигнув плечима Кассад. — Просто підвернувся під руку.

— «Підвернувся під руку», — похитав головою Сол Вайнтрауб. — Мені треба поспати пару годин перед світанком.

Один за одним вони спустилися вниз. Коли на палубі залишилися тільки полковник із Консулом, останній уточнив:

— Де мені краще стати на вахту?

— Ходіть по колу, — пояснив Кассад. — Від головного коридору, де починається драбина, видно двері всіх кают, входи до кают-компанії та камбуза. Виходьте нагору і перевіряйте сходні та палуби. Не гасіть ліхтарів. Зброю маєте?

Консул похитав головою.

Кассад передав йому свій жезл смерті.

— Він на вузькому радіусі. Півметра у десятиметровій зоні враження. Користуйтеся ним тільки в тому випадку, коли переконані, що на борт удерся хтось чужий. Шорсткий повзунок — це запобіжник. Зараз він увімкнутий.

Консул кивнув, переконавшись, що його палець не торкається гашетки.

— Я вас зміню за дві години. — Кассад перевірив свій комлог. — Сонце зійде ще до кінця моєї вахти.

Полковник подивився на небо, ніби чекав, що там знову з’явиться «Іґґдрасіль» і знову летітиме світляком на своїй орбіті. На нього згори споглядали тільки зорі. Над північно-східним обрієм громадився чорний шторм.

— Яке марнотратство! — похитав він головою і спустився в трюм.

А Консул іще трохи постояв на місці, прислухаючись до вітру, який лопотів у парусині, до рипіння такелажу та гуркотіння колеса. З часом він підійшов до леєру і замислено прикипів поглядом до темряви.

5

Світанком над Трав’яним морем годі було намилуватися. Консул за ним спостерігав із найвищої точки корми. Після своєї вахти він помислив було піти поспати, але зрештою кинувся тої думки як безвиглядної, відтак піднявся на палубу і стежив звідти за тим, як сірішала ніч. Грозовий фронт гнав по небу низькі хмари, і досвітнє сонце заливало світ блискучим золотом, що відбивалося і згори, і знизу. Вітрила, линви та обвітрена обшивка буєра на якусь мить заясніли, коли благословлялося на ранок і денне світило ще не встигло сховатися за паволокою хмар. А потім світ укотре розгубив усі свої кольори. Від вітру, що розійшовся по тому, як упали лаштунки грози, проймав холодок, так ніби він злетів із засніжених вершин хребта Вуздечка, що його розмиту темну пляму можна було ледве роздивитися за північно-східним крайнебом.

Голублячи горнятка з кавою, до Консула на юті приєдналися Брон Ламія з Мартіном Силеном. Вітер шарпав і смикав такелаж. Густі кучері дівчини брижилися навколо її обличчя, немов темна аура.

— Добриранок, — буркнув Силен, мружачись над своїм посудом проти вітру, що дмухав з-над схвильованого Трав’яного моря.

— Доброго ранку, — і собі привітався Консул, дивуючись зі своєї пильності та бадьорості, незважаючи на недоспану ніч. — Вітер зустрічний, але ми, здається, на хорошому ходу. До ночі однозначно будемо в узгір’ях.

— Хгрррх, — відказав на це поет і пірнув носом у горнятко.

— Я так і не заснула цієї ночі, — поскаржилася Ламія. — Не могла не думати про історію пан-Вайнтрауба.

— Не думаю… — почав був Силен, але тут на палубу піднявся старий із немовлям, котре визирало з-за краю слінґа на грудях батька.

— Доброго ранку всім, — озирнувся і зітхнув на повні груди вчений. — Свіженько, правда?

— Та морозненько, що капець, — озвався Силен. — На північ від гір чекайте гіршого.

— Пішла-но я за курткою, — заявила Ламія, та перш ніж вона встигла поворухнутися, знизу пролунав самотній вереск: «Кров!»

Кров і направду була повсюди. Хай як дивно, а в каюті Гета Мастіна все знаходилося на своїх місцях: нележана койка, валізи та коробки охайно складені в куточку, мантія на спинці стільця — і тільки кров вкривала більшість палуби, переділку та підволоку. Шестеро прочан скупчилися одразу за порогом, не наважуючись ступити далі.

— Я збирався піднятися на палубу, — розповідав напрочуд монотонним голосом отець Гойт. — Двері були трошки прочинені. Я краєм ока побачив… кров на стіні.

— А це кров? — із притиском спитав Мартін Силен.

Брон Ламія зайшла до каюти, провела рукою по масній плямі на переділці і піднесла пальці до рота. — Це кров.

Вона роззирнулася, підійшла до шафи, хутко оглянула порожні полички та вішалки, а потім рушила до невеличкого ілюмінатора. Його було наглухо замкнено зсередини.

Лінар Гойт здавався ще більш хворим, ніж зазвичай, і, похилившись, зіперся на стілець.

— То він тепер загинув?

— Та ми ні краплиночки, хай йому грець, не знаємо про це, крім того факту, що капітан Мастін відсутній у своїй каюті, у якій повно кров’яки, — відмахнулася Ламія, витираючи руку об штанину. — Зараз би нам годилося ретельно обшукати весь корабель.

— Згоден на всі сто, — прокоментував Кассад. — А якщо не знайдемо капітана?

Ламія відчинила ілюмінатор. Свіже повітря ввірвалося у бойню і принесло з собою гуркіт колеса і шелестіння трави під корпусом корабля.

— Якщо нам не вдасться знайти капітана Мастіна, — промовила вона, — то вважатимемо, що він покинув цей борт або з власної волі, або під примусом.

— Але ж кров… — почав було отець Гойт.

— Нічого не доводить, — договорив за нього Кассад. — Пан-Ламія має рацію. Нам невідомі ні його група крові, ні його генотип. Хтось бачив що-небудь? Або може, чув?

У відповідь решта тільки заперечно щось промимрила і похитала головами.

— Та хіба ж ви не впізнаєте роботу друга нашого Ктиря? — озирнувся Мартін Силен.

— Нам це не відомо, — різко відказала Ламія. — Раптом комусь хочеться, щоби ми так думали?

— Це безглуздо, — ніяк не міг відсапатися Гойт.

— Хай там як, а ми шукатимемо по двоє. У когось, крім мене, ще є зброя?

— У мене, — подав голос Кассад. — Маю її із запасом, раптом що.

— Ні, — промовив Гойт.

Поет похитав головою.

Сол Вайнтрауб, котрий перед цим вийшов до коридору разом із немовлям, тепер знову повернувся:

— У мене нічого немає.

— Ні, — проказав Консул. Жезл смерті він повернув Кассадові, щойно скінчилася його вахта за дві години до світанку.

— Гаразд, — командувала далі Ламія, — тоді ми зі священиком підемо на нижню палубу. Силене,