Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Сол стояв на скельному гребені і ридав, коли прийшла пітьма.

Уранці, щойно сонячне проміння залило кімнату, він сидів поруч із ліжечком Рахілі.

— Доброго ранку, тату.

— Доброго ранку, серденько.

— Де ми, тату?

— Мандруємо. Тут чудово.

— А де мама?

— Сьогодні вона в тітоньки Тети.

— То завтра ми її побачимо?

— Так, — відповів Сол. — А тепер вдягайся, а я поки зготую сніданок.

Сол заходився писати клопотання до Церкви Ктиря, Рахілі виповнилося три. Польоти на Гіперіон строго нормувалися, а доступ до Гробниць часу фактично став неможливим. І тільки з рідкісними прощами до Ктиря люди могли потрапити в їхній район.

Дівчинка сумувала, що вона не разом із мамою на свій день народження, але вона трошки відволіклася, коли до них у гості прийшло кілька дітей із кібуцу. Рахілі подарували велику ілюстровану книжку казок, яку їй купила Сара в Новому Єрусалимі кілька місяців тому.

Сол трохи почитав доньці на ніч. Уже сім місяців Рахіль не могла прочитати жодного слова сама. Але казки їй подобалися — особливо «Зачарована красуня» — і змушувала батька перечитувати їх.

— Я її покажу мамі, коли вона повернеться додому, — позіхаючи, говорила вона Солові, як той вимикав верхнє світло.

— Добраніч, дитино, — впівголоса промовив він, затримавшись на порозі.

— Тату, чуєш?

— Що?

— Знюхаємося.

— Збачимося.

Рахіль захіхікала в подушку.

Впродовж двох наступних років Сол дійшов висновку, що спостерігати за Рахіллю — все одно, що спостерігати за тим, як кохана людина виживає з розуму. Тільки гірше. У тисячу разів гірше.

Постійні зуби випадали в неї у проміжку між восьмим і другим днями народження. Замість них повиростали молочні зуби, але до її півтораріччя вони поховалися в щелепах.

Волосся Рахіль, предмет її гордощів, покоротшало та порідшало. Обличчя втратило знайомі риси, коли вилиці та вольове підборіддя заросли немовлячим жирком. Рухи ставали все менш осмисленими. Спочатку це проявлялося в якійсь випадковій незграбності, коли вона бралася за виделку чи олівець. Але одного дня, коли вона перестала ходити, Сол рано вклав її спатки в колиску, а сам пішов у свій кабінет, де тихо й ґрунтовно топив горе в чарці.

Уміння говорити стало найтяжчим випробуванням. Її словниковий запас скромнішав, і разом із ним ніби згорав місток між ними, обриваючи останні ниточки надії. Якось після її другого дня народження, поправляючи її ковдру, Сол забарився на порозі і проказав:

— Знюхаємося.

— Га?

— Кажу, знюхаємося.

Рахіль загиготіла.

— А ти маєш казати: «Збачимося», — спробував пояснити Сол.

— Бацімася, — хіхікала Рахіль.

Уранці вона це забула.

Подорожуючи Мережею, Сол брав Рахіль із собою. Тепер йому було чхати на новинарів — він подавав клопотання до Церкви Ктиря про статус пілігрима, лобіював у Сенаті собі візу та дозвіл на відвідання заборонених територій та візитував в усі можливі клініки та дослідні інститути, які могли запропонувати лікування. Він згаяв місяці, аж поки медики не визнали свою поразку. Коли він утік на Хеврон, Рахілі стукнуло п’ятнадцять місяців. У старовинних одиницях, якими там досі послуговувалися, вона важила двадцять п’ять фунтів і мала зріст тридцять дюймів. Дівчинка більше не могла самостійно вдягатися і знала двадцять п’ять слів, найулюбленішими серед яких були «мама» і «тато».

Сол залюбки носив доньку на руках. Вряди-годи вигин її голівки проти його щоки, теплота її тіла на грудях, запах її шкіри дозволяли йому забути всю люту несправедливість, яка їх спіткала. У такі дні Сол би навіть тимчасово замирився із всесвітом, якби тільки поруч із ним була Сара. Але й без того у сердитих діалогах із Богом, у Якого Він Не Вірив, западали короткі паузи.

— У чому може критися причина всього, що відбувається навколо?

— А яку причину можна було побачити в усіх тих проявах болю, від якого потерпало людство?

— Саме так, — подумав Сол, замислившись над тим, що це чи не вперше він здобув очко в цій дискусії.

— Якщо ми чогось не бачимо, це не означає, що цього не існує.

— Неоковирне формулювання. Три заперечення на одне твердження. Особливо такої необгрунтованої тези.

— Саме так, Соле. Ти почав уловлювати сенс.

— Що?

Відповіді на свої роздуми він не почув. Сол лежав удома і дослухався до вітру пустелі.

Останнім словом Рахілі було «мама», яке вона промовила, заледве їй виповнилося п’ять місяців.

Вона прокинулася в колисці і не спитала — не змогла спитати, — де вона знаходиться. Її світ складався з їжі, короткого сну та іграшок. Інколи вона плакала, і Сол не міг позбутися враження, що то вона кликала маму.

Сол разом із немовлям на руках ходив до маленьких крамничок Дана купувати підгузки, дитяче харчування та — інколи — нову іграшку.

За тиждень до відбуття на Центр Тау Кита до нього завітали поговорити Ефраїм з двома іншими старійшинами. Надворі сутеніло, і надвечрінє світло падало на лисину Ефраїма.

— Соле, ми про тебе переживаємо. Наступні кілька тижнів будуть складними. Жінки хочуть помогти. Ми хочемо помогти.

— Я ціную вашу допомогу, Ефраїме, — поклав йому руку на передпліччя Сол. — Ціную все те, що ви робили останні кілька років. Тепер це і наш дім також. Сара з радістю б… хотіла би, щоб я вам подякував. Але в неділю ми їдемо. Рахілі покращає.

Троє чоловіків на довгому ослоні перезирнулися.

— Знайшлися ліки? — поцікавився Авнер.

— Ні, — похитав головою Сол, — але мені відкрилась причина надіятися.

— Надія — це добре, — обачно прокоментував Роберт.

Сол вишкірився, блиснувши білизною зубів на фоні шпакуватої бороди.

— Ліпше їй і справді бути доброю. Адже інколи нам більше нічим хвалитися.

Студійна голографічна відеокамера взяла Рахіль крупним планом, коли немовля лежало згорнутим у калачик в руках Сола на знімальному майданчику «Повсякденних балачок».

— Отже, ви стверджуєте, — почав Девон Вайтшир, ведучий програми і третя найупізнаваніша персоналія в інфосфері Мережі, — що відмова Церкви Ктиря надати вам право повернутися до Гробниць часу… і забарність Гегемонії в обробці заявки на візу… що саме ці речі прирікають вашу дитину на це… вмирання?

— Саме так, — підтвердив Сол. — Переліт на Гіперіон триває мінімум шість тижнів. Рахілі зараз три місяці. Будь-яка подальша затримка зі сторони Церкви Ктиря або ж бюрократії в Гегемонії вбиває дитину.

Аудиторія заворушилася. Девон Вайтшир повернувся до найближчої дистанційної камери. Його зморшкувата, добродушна парсуна заповнила екран монітора.

— Цей чоловік не знає, чи здатен урятувати свою дитину, — проказав могутнім у своїй проникливості голосом Девон Вайтшир, — і все, про що він просить, — це дати йому шанс. Гадаєте, він… і його немовля… заслуговують на нього? Якщо так, то зв’яжіться з представниками депутатського корпусу