Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Рахіль?

Сол уже був побіг до сусідів, коли раптом із глибокої комори, де Сара тримала різні речі, долинув слабенький звук. Сол мовчки відсунув ширму.

Рахіль сиділа за розвішаним одягом зі старою шкатулкою із соснового дерева, що належала Сарі. Підлога була всіяна фотографіями та голочипами Рахілі в старших класах, перед самим відправленням до університету, навпроти карбованої гори на Гіперіоні. У руках чотирирічної Рахілі лежав і шепотів дослідний комлог Рахілі-студентки. У Сола серце облилося кров’ю, коли він почув знайомий голос упевненої в собі дівчини.

— Тату, — запитала дитина з підлоги переляканим голосом, у якому чулося відлуння запису із комлога, — ти мені ніколи не розповідав, що в мене була сестра.

— А в тебе її і немає, малечо.

Рахіль насупилася.

— То це мама? Коли вона ще не була такою… дорослою? М-м, неможливо. Її також звуть Рахіль, вона каже. Як може…

— Усе гаразд, — спробував її заспокоїти Сол. — Я зараз поясню… — І тільки тепер зрозумів, що у вітальні вже давно дзвонить телефон. — Одну хвилинку, сонечко. Через секунду повернуся.

Голограма, яка виринула в ніші, належала незнайомому Солові чоловіку. Своєї камери він так і не ввімкнув, сподіваючись скоренько позбутися цього дзвінка.

— Слухаю, — різко промовив він.

— Пан-Вайнтраубе? Пан-Вайнтрауб, що колись мешкав у Світі Барнарда, а тепер перебуває в селі Дан на Хевроні?

Сол зібрався був від’єднатися, але затримався. Їхнього коду доступу у відкритих джерелах не знайдеш. Інколи з Нового Єрусалима телефонували продавці, але міжпланетні дзвінки були рідкістю. І тут раптом він усе зрозумів. Усередині в нього все закололо й похололо. Сонце сіло, і був шабат. Дозволялися тільки екстрені дзвінки.

— Слухаю, — озвався Сол.

— Пан-Вайнтраубе, — проказав чоловік, дивлячись кудись повз Сола, — сталася жахлива пригода.

* * *

Коли прокинулася Рахіль, поруч із ліжком сидів її батько. Він мав утомлений вигляд. Очі були червоні, а щоки посіріли від щетини навколо вистриженої бороди.

— Доброго ранку, тату.

— Доброго ранку, серденько.

Дівчинка озирнулася навколо і кліпнула. Рідні ляльки, рідні іграшки, але кімната чужа. Світло — інше. Повітрям дихається не так. Та й батько виглядав незвично.

— Де ми, тату?

— Мандруємо, маленька.

— Куди?

— Зараз це не має значення. Піднімайся, сонечко. Ванна вже готова, а потім будемо вдягатися.

В ногах її ліжка лежала чорна сукня, якої вона раніше ніколи не бачила.

— Тату, а що сталося? Де мама?

Сол потер щоку. Після аварії минуло вже три дні. І сьогодні був день похорон. Обидва попередні дні він їй казав правду, бо не міг уявити брехні в такій ситуації. Солові це здавалося страшною зрадою — як Рахілі, так і Сари. Але в нього складалося враження, що знову повторити це він просто не в змозі.

— Сталася нещаслива пригода, Рахіль, — проскреготів він зболеним і тріскучим голосом. — Мама загинула. Сьогодні ми з нею попрощаємося.

Сол зробив паузу. Тепер він уже знав, що в Рахілі на усвідомлення цього факту піде хвилина, після чого мамина смерть стане реальністю. У перший день Сол не вірив, що чотирирічна дитина спроможна осягнути поняття смерті. Тепер він був у курсі, що Рахіль на це здатна.

Трошки згодом, притримуючи дівчинку, що схлипувала в нього на плечі, Сол намагався зрозуміти той нещасливий випадок, який стисло їй описав. «Емтешки», або електромагнітний транспорт, мали славу найбезпечнішого персонального засобу пересування, будь-коли сконструйованого людством. Її підйомники могли відмовити, але навіть за таких обставин залишковий заряд в електромагнітних генераторах дозволяв аеромобілю безпечно спуститися із будь-якої висоти. Базове устаткування, що запобігало зіткненням «емтешок», не змінювалося впродовж багатьох сторіч. Проте відмовило геть усе. У цьому конкретному випадку статистику їхньої експлуатації геть зруйнувала пара підлітків, яка вкрала чужу «емтешку», розігналася до півтора Маха, повимикавши всі фари та маячки, аби уникнути диспетчерської служби, і врізалася в старожитній «Віккен» тітки Тети, що саме намагався пристати до рампи Міської опери Буссара. Крім Сари і Тети, а також тих самих підлітків, загинуло іще троє осіб, коли обидва транспортні засоби каменем упали в людний атрій оперного театру[158].

Сара.

— А ми ще коли-небудь матусю побачимо? — питала, схлипуючи, Рахіль. Вона це робила кожного разу.

— Не знаю, серденько, — відповідав їй Сол.

Церемонія пройшла на родинному кладовищі округу Кейтс у Світі Буссара. Біля самої могили преса не з’явилася, але новинарі ховалися за деревами і притискалися до чорних залізних воріт, наче сердита штормова хвиля.

Ріхард хотів, щоби Сол із Рахіллю погостювали в нього кілька днів, але старий Вайнтрауб розумів, який біль він завдасть тихому землеробу, якщо репортери не покинуть свій штурм. Натомість він його пригорнув, коротко виступив перед бурхливими журналістами з-за паркану, і втік на Хеврон, тягнучи за собою приголомшену та мовчазну доньку.

Новинарі спробували були їх переслідувати аж до Нового Єрусалима і навіть Дана, але їхню зафрахтовану «емтешку» перехопила військова жандармерія, показово кинула парочку посидіти до в’язниці й анулювала телепорт-візи для решти.

Увечері Сол знову гуляв гірськими стежками над селом, поки Джуді гляділа за сном дитини. Якоїсь миті він помітив, що його діалоги з Богом промовляються вголос, і тому намагався не погрожувати небу кулаком, не викрикувати непристойності і не жбурлятися камінням. Натомість він ставив запитання, які постійно закінчувалися словом «чому».

Йому ніхто не відповідав. Сонце Хеврона сіло за далекими пасмами, і каміння аж замріло, віддаючи довкіллю свій жар. Сол сидів на брилі і розтирав скроні долонями рук.

Сара.

Вони прожили повноцінне життя, навіть з урахуванням трагедії Рахілиної хвороби, яка нависла була над ними. І ця іронія, що в першу ж годину відпочинку з сестрою… Сол застогнав.

Пастка, звісно, виявилася в тому, що вони з головою поринули в захворювання Рахіль. Ніхто з них навіть не замислювався про своє майбутнє після Рахілиної… смерті? Зникнення? Їхній світ залежав від кожного дня, що його проживала рідна дитина, і ніхто навіть не застановлявся над будь-якою можливістю катастрофи — збочений алогізм усесвіту, в якого знайшлися гострі краї. Сол був певен, що Сара міркувала про самогубство, втім, як і він. Але жоден із них навіть не загадував про те, щоби покинути іншого. Або Рахіль. Він ніколи не замислювався про можливість лишитися з Рахіллю на самоті, коли…

Сара!

Тієї миті Сол усвідомив, що гнівний діалог, який його народ вів із Богом упродовж тисячоліть, не завершився по смерті Старої Землі… після початку нової Діаспори… а тривав, наче раніше. Вони із Сарою та Рахіллю зараз становили його частину. Він дав болю вихід. І його сповнила гострим, агонізуючим