Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Ніколіні разом із Полет напали на мене вдвох. Підстаркувата зірка Великих Поєдинків і недавно згасла Відьма. Проти техніки смертьмейстера їм не встояти. Крижана душа давала мені сил. І швидкості. І з’явився відсторонений зір смертьмейстера.

Я гралася з ними, як з кіт з мишами.

Сніг ішов угору.

Я наносила одну рану за іншою. Не минуло й хвилини бою, як Ніколіні був змушений вже вийти з битви. Якщо б він не затягнув рани, то помер би від втрати крові.

- Ти колись був моїм фаворитом. Я бачила твої бої. - сказала йому я. - Подивися, на що ти перетворився.

Прямий поштовх. Я вибила з нього усе повітря. Повернулася до Полет.

- А з тобою що сталося? Колись сильна і вправна. Тепер, наче тебе підмінили.

Я напала. Карколомна комбінація, одна з тих, що я навчилася у Анаіс. Потім ще одна. Два мечі залишилися стирчати з Полет. Відьма втратила свої, які розбилися звуком битого скла об бруківку. Вона намагалася вийняти з себе мої силові лінії. Різала пальці на руках, що й так стікали кров’ю. Гарчала, сварилася, впала навколішки. Один меч їй витягти вдалося. Вона важко дихала і завалилася набік. Я відпустила меч і він зник разом із звуком битого скла. Ще плюс один у баланс.

- Йди. - сказала я Рене-Лоран, що вже стояла на ногах коло мене із запаленими очима. - Захищай сина. З ними ти поговориш пізніше.

Лоран не сперечалася. Ще раз кинула погляд на поле битви. І помчала. Я бачила, як вона створила птаха і відправила його або до Ревей, або до Анаіс. Сподіваюся, вона отримає втішну відповідь. Пора і мені йти.

Я розвернулася і подалася у бік першого ж темного провулку. Саме там він і чекав.

- Ти досягла вершини сили Відьом.

- Як колись Нефтіс? - спитала я, хоча вже заздалегідь знала відповідь на своє запитання.

Тіньовик не відповів.

Ми крокували вулицею. А я з подивом зауважила, що не можу зараз же вийти з крижаної душі. Швидкість потрібно збавляти поступово. Лише через кроків тридцять я змогла загасити очі. Моя маска приємно вібрувала. Вона теж уже не сяяла. Однією рукою я помацала волосся, подивилася на нього в руці. Вогняно-руде. А ще кілька хвилин тому воно було біле і світилося. Раніше мені не потрапляли на очі тексти про білий колір волосся у Відьом. Анне — фіолетове сяюче волосся, аннемор — сіре. Але про біле…

Важкий день. І морально і фізично. Важкі бої.

Чого я зараз хотіла? Це відпочити. Але попереду мене чекали цікаві події. Та в той момент я ще не могла про них знати.

На цьому пригоди для мене скінчилися. Я допомогла новому клану відбити масований напад. Витратила багато сил. Мені був потрібен відпочинок.

Увесь наступний день я відлежувалася. Підлікувала себе. Синці, невеличкі поранення. І зранку з жахом взяла у руки плащ. Я скільки грошей на нього витратила. Скільки часу на нього чекала. Він так мені підходив і так пасував. Зручний і практичний. І, звичайно, дуже красивий. Хоч це й не головне.

Я взяла його до рук і боялася на нього подивитися. І що ж я побачила? Та він виявився цілий! І слідів ніяких від вогню! Як же я зраділа! Напевно, це була найкраща подія за останні кілька днів. Ну, це вже потім я пригадала свій бій з легендами Відьомської слави. І зауважила, що широко всміхаюсь, коли згадую про баланс. Вчора я його суттєво покращила. І це в стані війни. Якщо відверто, то мене лякали ці зміни. Не моя сила, що ще більше зросла. А саме мої відчуття від неї. У крижаній душі у стані війни я могла приймати зважені рішення. Це було дивно. І трохи лячно.

- Ви, людинини, занадто багато уваги приділяєте своєму вбранню. - почула я голос.

- Сказав той, хто ходить в ідеальному плащі. Навіть пилинки немає, я перевіряла. - стомленим голосом відповіла я.

Тіньовик похитав своєю темною головою. А потім тінь пішла геть, оголивши білий-білий скелет. Я прикрила очі рукою:

- Ти, що, зараз голий?

Він невдоволено хрокнув.

- Старий я викинув. Його вже не полагодити.

- Старий що? Мозок свій? - продовжувала я жартувати з нього.

- Старий плащ. Твій.

Я вмить стала серйозною. Він показав пальцем на стіл. Я перевела погляд і побачила всі свої ножі. Вирячила на нього очі, бо нічогісінько не розуміла.

- Я замовив ще три такі плащі. - пояснив мені тіньовик. - У тебе вони змінюються як рукавиці у робітників у шахтах.

Та я зовсім не поспішала йому дякувати.

- А гроші на ці плащі ти… - дала змогу йому продовжити.

- Взяв з тих місць, де ти їх навіщось ховаєш. Ти знаєш, це дуже дивна звичка. Наче собака кістки закопує. Навіщо ти так робиш? Чому гроші не тримати в одному місці? Ті під дощечкою під ліжком, ті в пустій пляшці на дні полички столу. Ще купка захована взагалі в старому розбитому домі в тріщині.

- І багато ти там береш… час від часу? - намагалася я виглядати спокійною.

Та сітку відчуттів було запущено. Відьом поблизу немає. Тому мої очі засвітилися білим вогнем.

- Мені вони не потрібні. Ти ж їх для себе зберігаєш. Чому тоді не витрачаєш? Ліньки? Тому я дещо купую за тебе.

Враз тінь повернулася з нізвідки. Захопила всю кімнату, підхопила окутавши собою повністю тіньовика і перемістила його на місце поруч зі мною. Я рота відкрила.

- Як тобі вдалося загасити мої очі? - не могла я втямити. - Ти маєш таку здібність?

- Ти про мене нічого не знаєш. - тінь перемістилася знову до вікна і в кімнаті стало світліше.

Я все ще перебувала в шоковому стані. У світі існує драйтл, який може позбавити будь-яку Відьму її сили? Мої очі горіли білим вогнем! Що тоді казати про інших Відьом? Синіх, зелених, сірих? Я похитала головою. Відкинула всі думки про це. Але ж, Звід Єднання, який він могутній! Був момент, зізнаюся, коли я вже почала думати, що він мене почав… не боятися, а… поважати чи що. Але ні. Ну, може й так, але точно не через мою силу. Йому до неї й діла немає. Загасив, як слабеньку свічку. Одним подихом. Маріен напевно мала рацію, коли з жахом говорила про наймогутнішого драйтла у світі, що з’явився у нашому місті. Казала, що навіть Аста стурбована. Тепер я розуміла, що воно й не дивно.