Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

напевне, що ми потрапили в лабети жахливої океанської течії, яку мореплавці називають Чорною Річкою. Безнастанно, постійно прискорюючись, рине ця стрімка течія до тих овіяних легендами місць за пругом, куди опускається вечірнє сонце, аж поки, зрештою, виливається за край світу. Тепер між нами і тією останньою межею нема жодного суходолу, окрім лихого острова Наат, який ще звуть Островом Некромантів. І не знаю, яка доля гірша — бути розтрощеним разом із кораблем об скелі того сумнозвісного острова, чи бути пожбуреним у позамежжя разом із водами, що нескінченно спадають за край світу. Ані з одного, ані з другого місця вже нема вороття для живих людей, як-от ми з вами, а з острова Наат не відпливає ніхто, крім лихих чаклунів, які його замешкують, і небіжчиків, яких вони завдяки своєму чаклунству підняли з мертвих і підкорили своїй волі. На своїх магічних кораблях, які поборюють потужну течію Чорної Річки, чаклуни, коли їм лиш заманеться, плавають до інших берегів, а мерці, скоряючись некромантським чарам, виконують нечестиві завдання й, не зупиняючись і не знаючи втоми, пливуть туди, куди їм накажуть господарі. 

Ядар, мало що знавши про чаклунів і некромантію, не вельми вірив у те, про що розповів йому капітан, проте він бачив, як води чорнішали й дедалі шаленіше та бурхливіше плинули в напрямку обрію, немовби ллючись униз якимось підводним схилом земної поверхні, що ставав дедалі крутішим, наближаючись до останньої межі; й, воістину, залишалося мало надії на те, що галера зможе відновити свій курс на південь. Та головно Ядара непокоїла думка, що йому вже ніколи не вдасться дістатися королівства Йорос, де він мріяв знайти Далілі. 

Увесь той день темні морські води, химерно прискорюючись, безперервно несли судно вперед під безвітряними та безхмарними небесами. День добіг кінця, на зміну йому прийшов безгомінний жовтогарячий захід сонця, по якому запала ніч, сповнена величезними незмигними зорями, а її, зрештою, наздогнав, прилинувши на безгучних крилах, бурштиновий світанок. Але швидкоплинні води й досі, не сповільнюючись, струменіли вперед; і ніде у неозорому просторі навколо галери не було видно ані землі, ані хмаринки. 

Ядар не надто багато спілкувався з Аґором і командою галери після того, як марно запитав їх, чому почорнів океан, і дістав на те відповідь, що то є річ, якої не збагнула ще жодна людина. Розпач охопив його, однак, стоячи на палубі, він споглядав небо та хвилі з пильністю, породженою кочовим життям. Коли пообіддя вже близилося до середини, він розгледів ген удалині якесь дивне, оснащене вітрилами жалобної пурпурової барви судно, яке пливло, впевнено долаючи могутню течію та несхибно тримаючи курс на схід. Побачивши це, принц зачудовано скрикнув, привернувши увагу капітана до того дивовижного судна; і капітан, стиха бурмочучи чужоземні лайки, пояснив йому, що корабель той належить некромантам з острова Наат, зі згубною магією яких не може змагатися навіть течія Чорної Річки. 

Невдовзі пурпурові вітрила зникли з поля зору, але трохи згодом Ядар помітив декілька предметів, химерно подібних до людських голів. Вони промайнули з підвітряного боку галери і зникли серед високих хвиль, немовби легко пливучи до континенту Зотік тим самим маршрутом, яким допіру проплив некромантський корабель. Гадаючи, що жодна смертна людина не змогла б отак плисти, й пригадуючи те, що́ капітан розповідав йому про мертвих плавців з Наату, Ядар здригнувся від тривоги, що проймає навіть відважного чоловіка перед лицем надприродних речей, і не сказав нікому про побачене. І жоден з його супутників, схоже, не помітив появи тих предметів, що так скидалися на голови. 

А галеру й досі несло вперед, і веслярі бездіяльно сиділи при веслах, а капітан байдужно стояв при стерні, не звертаючи на нього уваги. 

Тепер, коли сонце почало хилитися у розбурханий ебеново-чорний океан, на заході величезним валом здійнялася грозова хмара, що спершу була подовгаста й низька, але невдовзі зринула у височінь величезними, неначе гори, склепіннями та стрімчастими зазубреними вершинами. Темне громаддя маячило дедалі вище, немовби попереджаючи про приховану за ним загрозу на кшталт крутого бескеття та похмурих і жаских скель; одначе воно геть не змінювало своїх обрисів, як то властиво хмарам, і Ядар, уважно придивившись до нього, зрештою, збагнув — те, що він вважав за темне хмаровище, виявилося високим островом, який бовванів у довгому промінні призахідного сонця. Холодні еманації зла линули від того острова, наче глибокий видих; він відкидав тінь на багато миль, іще сильніше затемнюючи жалобні води, ніби вкриваючи їх покровом дочасно запалої ночі; і в його тіні піняві гребені хвиль, які, зблискуючи, розбивалися об приховані прибережні рифи, видавалися білими, неначе вишкірені зуби Смерті. І Ядару не треба було чути пронизливих, наляканих криків своїх супутників, аби зрозуміти, що це був жахливий острів Наат. 

Течія страхітливо прискорилася й розлючено понесла ґалеру вперед, наче поспішаючи на битву з узбережжям, яке злостиво шкірилося іклами скель; і голоси моряків, які голосно молилися своїм богам, потонули в її гуркоті. Ядар, стоячи на прові галери, підніс мовчазну молитву похмурому і безжальному божеству свого племені; очі його уважно, мов очі яструба, що залетів далеко в море, розглядали острів, який підносився над ними, й бачив лише голі жаскі бескиди та ділянки, вкриті похмурим лісом, який межи скелями підступав мало не до самого моря, та білі хвилі прибою, що здіймалися й розбивалися об оповитий тінню берег. І ще принц устиг розгледіти, що в низинах за прибережними скелями, приховані від сторонніх очей, були розкидані дахи будинків, блідими цятками видніючи серед кипарисів, котрі своїми похоронними тінями згущували довколишній присмерк. 

Оповитий якимось похмурим покровом і вкрай лиховісний був той острів, і серце Ядарове впало, наче лот259, який поринає в морську безодню, що не знає сонця. Коли галера підпливла ближче до берега, йому здалося, ніби він побачив темні постаті людей, які ставали видимі, коли великі хвилі накочували на низький пляж, а тоді знову зникали за хмарами піни та бризок. І, перш ніж він встиг удруге роздивитися ті постаті, галеру з оглушливим тріском і скреготом пожбурило на рифи, вкриті стрімкими потоками води. Скелі прохромили всю передню частину прови та днище галери, а тоді накотився велетенський вал, що здійняв судно з рифів, і воно миттєво наповнилося водою та затонуло. І з усіх, хто відплив з Орота на тому судні, одному лиш Ядарові вдалося стрибнути за борт, перш ніж воно пішло на дно; та оскільки принц був не надто вправним плавцем, його швидко затягло під воду, і він от-от мав потонути у нуртовинні того лихого моря. 

Відчуття покинули Ядара, і в думках, неначе сонце з минулого, побачив він обличчя Далілі; і разом із Далілі в яскравій фантасмагорії повернулися до нього щасливі дні, якими вони були до того, як його спіткала раптова втрата. Та видіння минули, і принц опритомнів, борсаючись і відчуваючи гіркоту морської води у роті, її гучний шум — у вухах, а її розбурхану темряву — зусібіч навколо себе. А коли він почав приходити до тями, то усвідомив, що за його спиною пливла якась постать, підтримуючи його над водою своїми руками. 

Принц підвів голову і невиразно розгледів у довколишньому присмерку бліду шию і у пів оберта —