Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

навіть у найменшому уламкові. Як у звуці, нами почутому, зберігається та ж єдність його, і залишається він тим же самим єдиним цілим звуком, хоч і тисячі вух його чули. Але в Чашу не кладуться всі ті частини, що були вийняті на Проскомідії в ім’я святих, в ім’я спочилих і в ім’я декого з живих. Вони залишаються до часу ще на дискосі: тільки часточками, що творять Тіло і Кров Господню, причащається Церква. У первісні часи Церкви причащалися ними у вигляді не з’єднаному, як нині причащаються у нас лишень ієреї, і кожний, беручи у руки Тіло Господа, випивав потім сам із Чаші. Та коли, — через безчинство темних новонавернених християн, що стали тільки за іменем християнами, — почали забирати Святі Дари у доми свої, вживаючи їх до забобон і чарів, або ж безчинно поводячись з ними тут же у храмі, штовхаючи один одного, зчиняючи гармидер і навіть проливаючи Святі Дари, коли змушені були отці багатьох Церков відмінити зовсім причастя Крові для всього народу, замінивши його хлібним знаком облатки, як зробила це у себе католицька Західна Церква, — тоді святий Іоанн Золотоустий, щоб не сталося і в Церкві Східній того, постановив подавати народу Кров і Тіло не окремо, але у з’єднаному вигляді і не давати йому ні того, ні другого у власні руки, але подавати святою ложкою, що має вигляд тих кліщів, котрими вогняний серафим торкнувся вуст пророка Ісайї, щоби нагадати всім, якого роду той дотик, що готовий доторкнутись до вуст, щоби побачив ясно кожен, що сією святою ложкою тримає ієрей той жевріючий вогонь, який схопив таємничими кліщами серафим з самого жертовника Божого, щоб єдиним лишень дотиком його до вуст пророка відняти всі гріхи його. Той же самий Золотоустий, щоб відкинути з тим разом усяку думку про те, що се з’єднання Тіла й Крові воєдино і разом робиться самовільно ієреєм, запровадив у хвилину самого з’єднання їх разом влиття теплої води у сосуд, що знаменує теплотворну благодать Духа Святого, що виливається у дозвіл такого з’єднання, чому і промовляє при цьому диякон: Теплота віри, повна Духа Святого. А на саме влиття теплоти закликається благословення Того ж Духа Святого, щоб нічого не звершилось при цьому без благословення Самого Господа, щоби в той же час і теплота послужила подобою теплоти Крові, даючи самим куштуванням її відчути всякому, що не від,, мертвого тіла, з якого не витікає тепла кров, але від Живого, Животворчого і Животворного Тіла Господнього він її приймає, щоби й тут він почув звістку про те, що і від мертвого тіла Господнього не відступила Божественна Душа, і було дійств Духа воно сповнене, і Божество з ним не розлучалося.

Причастивши спочатку себе, потім диякона, служитель Христа постає новим чоловіком, як очищений святинею причастя від усіх своїх прогрішень, як святий істинно цієї хвилини і як достойний причащати інших.

Брата царські розверзаються, <звіщаючи відкриттям своїм відкриття самого Царства Небесного, яке дарував Христос усім принесенням Самого Себе у духовну поживу всьому світові>; диякон підносить урочистий голос: зі страхом Божим і вірою приступіть! <У вигляді Святої Чаші, яку підносить диякон, промовляючи сі слова, представляється вихід Самого Господа до народу, щоб повести їх усіх з Собою в дім Отця Свого.> І всім бачиться утілений серафим зі Святою Чашею в руках — ієрей, що стоїть у Святих вратах. <Громом урочистого співу гримить увесь лик у відповідь дияконові: Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, Бог Господь явився нам! І громом співу духовного, що лине з глибин захопленого духа, співає разом з ним уся церква>.

Тужачи за Богом, палаючи полум’ям любові до Нього, склавши руки хрестом на грудях своїх, один за одним підступають до нього причасники і, схиливши голову, повторює кожен тихо се сповідання Розіп’ятого:

Вірую, Господи, і ісповідую, що Ти єси воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я. І ще вірую, що ось тут є саме Пречисте Тіло Твоє, і ось тут є сама Чесна Кров твоя. Тому молюсь Тобі: помилуй мене і прости мені всі гріхи мої, добровільні і недобровільні, словом і ділом, відомі і невідомі, і вчини мені неосудно причаститись Пречистих Твоїх Таїн на відпущення гріхів і на життя вічне. І зупинившись на одну мить, аби охопити думкою значення того, до чого приступає, продовжує з глибини серця свого повторювати наступні слова:

Вечері Твоєї Тайної сьогодні, Сину Божий, мене причасником прийми, бо ворогам Твоїм тайни не повім і поцілунку не дам Тобі, як Юда, але як розбійник сповідаюся Тобі: пом’яни мене, Господи, в Царстві Твоїм. І по хвилині благоговійного мовчання продовжує: Нехай не на суд і не на осудження буде мені причастя Святих Твоїх Таїн, Господи, а на зцілення душі і тіла.

І проказавши се сповідання, вже не так, як до ієрея, але як до самого вогненного серафима, приступає кожен, готуючись відкритими вустами прийняти зі святої ложки той жевріючий вугіль святого Тіла й Крові Господа, котрий повинен у ньому спалити, наче тлінний хмиз, усю чорноту сміття його прогрішень, вигнавши вічну ніч з душі його, перетворити його самого на просвітленого серафима. І коли, піднісши святу ложку над устами його і пом’янувши його, промовить ієрей: Причащається раб Божий Чесної і Святої Крові Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів і на життя вічне, — причащається він Тіла й Крові Господа, і через них причащається хвилини зустрічі з Богом, стаючи лицем до лиця перед Ним Самим. У хвилині цій немає часу, і нічим не відрізняється вона від самої вічності, бо в ній перебуває Той, Хто є началом вічності. Прийнявши в Тілі й Крові сю велику хвилину, сповнений святого жаху, стоїть причасник; святим воздухом висушуються вуста його при повторенні серафимських слів до пророка Ісайї: Оце торкнулося уст твоїх, і відніме беззаконня твої, і гріхи твої очистить. Сам святий, повертається він від Святої Чаші, вклоняючись святим, їх вітаючи, і вклоняючись усім присутнім, які стали ближчі його серцю, ніж були перед тим, бо зв’язані тепер з ним узами святого, небесного споріднення, і стає потім на своє місце, сповнений тієї думки, що прийняв у Себе Самого Христа і що Христос у ньому, що Христос зійшов Своєю плоттю, наче во гріб, до нього в утробу, щоби, проникнувши потім у таємну скарбницю серця, воскреснути в дусі його, звершуючи в ньому