Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Натаніель підняв руку.

— Подивіться! — прохрипів він: пальці Джесіки мало не задушили його. — У Лавлейса Аму..

Хлопця накрила сітка, сплетена з білих ниток. Джесіка опустила руку й піднесла скривавлений зап’ясток до вуст.

—... лет Самарканда! Він хоче вбити вас усіх! Не знаю як, але це буде щось жахливе і...

Жук—рогач утомлено ляснув хлопця по плечу.

— Не марнуй сил, — сказав я. — Ніхто тебе не чує. Вона запечатала нас[112].

Хлопчисько спантеличено поглянув на мене.

— Що, ніколи не потрапляв у таку халепу? А іншим частенько завдавав її.

Я заходився спостерігати за Лавлейсом. Він пильно дивився на хлопця, і я помітив у його погляді сумнів та гнів. А потім він поволі відвернувся, щоб продовжити промову. Кахикнув, чекаючи, доки вщухне гомін у залі. А сам тим часом нишпорив у схованці на трибуні...

Хлопчина в паніці гамселив кулаками по пружній стіні Пут.

— Заспокойся, — порадив я. — Зараз я перевірю їх. У Путах часто трапляються слабкі ланки. Якщо я знайду таку ланку, то ми вийдемо на волю.

Перетворившись на муху, я закружляв усередині Пут, шукаючи в них прогалини.

— У нас обмаль часу!..

— Просто дивись і слухай, — лагідно сказав я, щоб заспокоїти хлопця.

Та мені й самому було тривожно, хоч я цього й не показував. Хлопчина казав щиру правду: часу нам справді бракувало.

— У нас обмаль часу!.. — почав Натаніель.

— Замовкни й дивись!

Муха з шаленим дзижчанням закружляла їхньою в’язницею. У цьому дзижчанні справді було чути тривогу.

В Путах було так тісно, що Натаніель ледве міг поворушити пальцями: місця для чогось більшого просто не вистачало. Так, ніби ти опинився всередині саркофага чи «залізної діви». Щойно хлопець про це подумав, як його огорнув шалений страх перед замкненим простором. Ледве тамуючи крик, Натаніель глибоко зітхнув і зосередився на тому, що відбувалося довкола.

Після того, як несподівану перешкоду було усунуто, увагу чарівників знову привернув Лавлейс, що спокійненько вів далі:

— Своєю чергою, я хотів би подякувати леді Аманді за те, що вона ласкаво надала нам для конференції цю чудову залу... До речі, дозволю собі звернути вашу увагу на цю дивовижну стелю з її колекцією безцінних люстр. їх було знайдено в руїнах Версаля після Французьких воєн. Зроблено їх із кристалів адамантину. Їхній творець...

Лавлейс довго розводився про ці люстри. Чарівники позадирали голови, поодинці висловлюючи захоплення. Розкішна стеля справді неабияк зацікавила їх.

— Ти ще не знайшов слабку ланку? — запитав у мухи Натаніель.

— Ще ні. Пута нівроку міцненькі, — сердито задзижчала муха. — Ну чому ти дозволив схопити себе? Тепер ми безпорадні!

Знову безпорадні. Натаніель прикусив губу.

— Здається, Лавлейс збирається когось викликати, — зауважив він.

— Авжеж. У нього є ріг, тож читати закляття йому не доведеться. Це заощаджує час.

— І хто ж то буде?

— Хтозна? Напевно, щось досить велике, щоб упоратись із цим афритом.

Паніка знову здушила Натаніелеві горло, прагнучи вибухнути плачем.

Тим часом Лавлейс далі вихваляв розкішну стелю. Натаніель озирав залу, сподіваючись упіймати погляд хоч кого-небудь із чарівників, та всі вони зачудовано зирили на коштовні люстри. Хлопчина з відчаю потупився.

І краєм ока помітив дещо химерне.

Підлога... Блискітки світла на склі заважали йому дивитися, проте все ж таки Натаніелеві здалося, ніби під склом щось ворухнулось — так, наче біла хвиля прокотилась від дальшої стіни всією залою. Натаніель зіщулився. Пута не давали йому розгледіти все як слід, і хлопець не дуже розумів, що саме він бачить. Та схоже було, ніби килим чимось накривають.

Муха покружляла довкола голови Натаніеля.

— Втішає тільки одне, — зауважила вона. — Це не може бути хтось надто могутній, бо Лавлейсові довелося б скористатися пентаклем. Амулет, звичайно, захистить його, але зі справжніми потужними сутностями треба поводитись вельми обережно. Не можна дозволити їм розбігтися, бо вони потрощать тут геть усе. Пригадай хоча б Атлантиду.

Натаніель і гадки не мав, що там сталося з Атлантидою. Він далі дивився на підлогу, і зненацька помітив, що відчуття руху передалося всій залі. Здавалося, ніби пересувається сама підлога, хоч скло залишалося так само твердим і нерухомим. Глянувши собі під ноги, хлопець побачив, як під ним швидко промайнуло усміхнене обличчя молодої чарівниці, а за ним — кінська голова й листя дерева.

Тільки тепер Натаніель зрозумів, що й до чого. Килим нічим не накривали. Його відсували хутко й мовчки. Поки чарівники, роззявивши роти, оглядали стелю, підлога під ними змінилася.

— Е-е... Бартімеусе... — покликав хлопець.

— Чого тобі? Мені треба зосередитись.

— Підлога...

— Ого! — муха сіла Натаніелеві на плече. — Оце вже погано.

Поки Натаніель дивився вниз, під ним пропливла облямівка з виноградних лоз, а потім — край килима, оздоблений бахромою. Під килимом відкрилася світла поверхня — можливо, тиньк — і величезні руни, виписані блискучим чорним чорнилом. Натаніель умить зрозумів, що це таке, і йому вистачило одного-єдиного погляду, щоб переконатись у цьому остаточно. Він побачив частини бездоганно накреслених кіл, дві прямі лінії, що утворювали промінь зірки, витончено вигнуті червоні й чорні рунічні написи.

— Велетенський пентакль, — прошепотів він. — І всі ми всередині нього.

— Натаніелю, — мовила муха. — Пам’ятаєш, я велів тобі зберігати спокій і не панікувати?

—Так.

—Тепер забудь про це. Панікуй щосили. Можливо, цим ми привернемо увагу когось із цих телепнів.

Натаніель заскакав на місці, махаючи руками й крутячи головою. Він репетував, аж поки йому заболіло горло. Муха гасала довкола, переливаючись найяскравішими кольорами. Та чарівники поблизу нічого не помічали. Навіть Джесіка Вайтвел, що сиділа найближче, дивилася на стелю.

Натаніеля знов огорнуло страшне відчуття безпорадності — те саме, що і в ніч пожежі. І