Анна Ліє Кейн - Крок за горизонт, Анна Ліє Кейн

- У лісі неподалік королівські маги. Може, вони тебе шукають?

Я оторопіло дивилася на Свана:

– Варді знає, що ти мене випустив? - повільно спитала. Хлопчисько похитав головою з боку в бік, і вказав на ліс:

— Усе село зараз ховається. Чекають доки маги підуть. Вони зазвичай довго не затримуються, біля ядра нишпорять. Але я подумав, що якщо ти принцеса, вони зможуть повернути тебе королю.

Те, що я відчула, складно було передати словами. Хлопчик щиро хотів мені допомогти, але цим прирікав на загибель своїх знайомих.

І переді мною тепер теж завмер вибір: побігти до магів і врятувати себе та Майкла, підставивши селище щурів. Або залишитися в підвалі, забезпечивши життя людям, але пожертвувати собою і Майклом.

Рішення варто було ухвалити зараз. Цієї ж секунди, адже кожна хвилина зволікання могла означати, що мене хтось побачить і все… в кращому випадку засунуть назад у підвал. У гіршому одразу вб'ють.

Поглянувши в очі Свана, я сумно посміхнулася, торкнулася його м'якого волосся і прошепотіла тремтячим голосом:

- Спасибі тобі.

Хлопчисько щасливо посміхнувся, а я розпрямилася і з усіх ніг кинулася бігти у вказаному напрямку. Мені треба було знайти цих магів, щоб вони повернулися по Майкла, а потім відвели нас до палацу Інгемара. А що вони зроблять із щурами – неважливо.

Неважливо…

Неважливо мені!

Варді б нас не пожалів! Він збирався вбити мене, а може й щось гірше! Він змусив би Майкла чаклувати до смерті! Він заслуговує на те, що…

І звідки ці сльози? У мене що виник той синдром, який змушує жертву проявити симпатію до власного викрадача?

Ні, мабуть, мені шкода Свана. Він лише хлопчик, дитина. Він ні в чому не винний.

І маги його не чіпатимуть.

Адже не чіпатимуть?

Коли в боці вже нестерпно кололо, а дихання збилося остаточно, я зупинилася, зігнулася навпіл і спробувала віддихатися. І в ту ж мить почула голоси. Оперлася на стовбур найближчого дерева і вдивилась уперед. Маги. Чоловік десять або більше. Вдягнені у спеціальний одяг, вони підсвічували собі вогняними кульками і щось шукали. По-діловому звітували, як бійці спецпідрозділу: «Чисто. Чисто».

Чомусь завмерла, не наважуючись вийти. А що я їм скажу? Здрастуйте, я - Олівія, на мене дуже чекає Інгемар? А раптом він мене взагалі забув? Чи нікому не сказав? Або ...

У вухах раптом задзвеніла знайома кришталева струна. Я сіпнулася і озирнулася, шукаючи звідки міг долинати звук. Ноги самі повернули назад, відводячи мене від магів, що нишпорили в лісі. Ось розумом розуміла, що я роблю якусь чергову дурість, як падіння з хмарочоса, але тіло вже цілеспрямовано рухалося вперед.

До звучання однієї струни додалася друга, потім третя. Вони ніби складалися в чудову кришталеву мелодію. Вона одночасно нагадувала шерех дощу, шелест вітру, стукіт піщинок у пісочному годиннику і далекий тріск багаття вночі. Страх перед незвіданим лісом і темрявою щез. Мене обплутував безтурботний кокон кришталевої павутини, відгороджуючи від зовнішнього світу.

Пейзаж навколо змінився безмежною темною порожнечею, але це непроглядне ніщо було теплим і приємним, ніби мене обволікала м'яка ніжна рідина. А в темряві одна за одною з'являлися блискучі кришталеві павутинки. Вони тяглися з нізвідки в нікуди, перепліталися, складалися в дивовижні візерунки й дзвеніли як казкова арфа, як весняний грім і як найтихіша крапля, що ковзнула з бурульки на мерзлу землю. І все це складалося в дорогу, яка вела мене вперед, до невідомої мети.

Зір і відчуття світу повернулося до мене в той момент, коли я опинилася на дні знайомого кратера. Переді мною височіла куля, що колись була ядром магії цього світу.

І я вже розуміла, чого хотіли від мене нитки.

Ні, не нитки. Духи. Саме їх чула. Вони грали для мене та вели до мети.

Варді мав рацію, якби Великі Духи, хотіли врятувати Веліанору, вони б придумали спосіб, надіслали б силу чи інструмент.

Вони вибрали мене.

Піднявши тремтячі долоні, я поклала їх на кам'яну поверхню. Закрила очі, знову викликаючи видіння кришталевих ниток. І направила тонку матерію через себе всередину осередку.

Тіло пронизав миттєвий біль, ніби мене вдруге за два життя підстрелили з пістолета, а потім перед очима спалахнуло сліпуче яскраве світло.

"Олівіє, не йди на світло!" - встигла я скомандувати сама собі. І натомість поринула у пітьму.