Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Ти відчуваєш розпач, отже, сумніваєшся в моєму коханні.

— Можливо.

— Можеш, будь ласка, зупинитися?

— Ні.

— Що ж зробити, аби довести, що безмежно кохаю тебе?

— Не думаю, що тут можна щось зробити.

— Я вистрибну з машини.

— Не будь дурненькою.

— Вистрибну.

І наступної миті вона так і вчинила.

Пролунав звук, схожий на маленький вибух, — подув вітру, — і її вже не було поруч зі мною. Двері розчахнулися, клацнули, захиталися й знову затраснулися. Сидіння обіч мене було порожнім. Машина виїхала на трав’янисте узбіччя й зупинилася.

Я озирнувся й побачив її в присмерку — темна нерухома купа біля краю дороги.

У моєму житті були жахливі миті. Багато з них трапилися вже після цієї. Але, озираючись у минуле, можна сказати, що ця була найчарівнішою, найчистішою та найжорстокішою.

Задихаючись від жаху й болю, я виліз із машини та побіг назад. Дорога була порожньою і тихою, повітря повнилося атомами синяви, яка темнішала й заважала щось побачити.

Ох, бідолашна крихкість людського тіла, вразливість яєчної шкаралупи. Як цьому ненадійному механізмові з плоті, кісток і крові, який так легко зруйнувати, удається вижити на планеті серед твердих поверхонь і немилосердної вбивчої гравітації? Я почув, як хруснуло та впало на дорогу її тіло.

Головою Джуліан лежала в траві, а підібганими ногами — на узбіччі. Мить тиші, коли я підійшов до неї, була найжахливішою. Я вкляк поряд із коханою, голосно стогнучи й не наважуючись доторкнутися чи поворухнути її, можливо, жахливо ушкоджене тіло. Чи при тямі вона, чи не закричить за мить від болю? Мої руки ширяли над нею з клятою трагічною безпомічністю. Тепер я невміло вивчав поглядом це нерухоме розкидане тіло, не наважуючись навіть обійняти його своїми руками, і майбутнє моє стало зовсім іншим.

А потім Джуліан озвалася:

— Вибач, Бредлі.

— Ти сильно побилася? — запитав я скрипучим захеканим голосом.

— Не… думаю… що…

Потім вона сіла та обійняла мене за шию.

— Ох, Джуліан, обережніше, з тобою все гаразд? Нічого не зламала?

— Ні… я впевнена… ні… Дивися, я впала просто на ці горбаті подушки з трави, чи моху, чи…

— Я думав, що ти впала на дорогу.

— Ні, я лише… знову подряпала ногу… і вдарилася обличчям… сильно! Проте, гадаю, зі мною все абсолютно гаразд, лише болить… Зачекай хвилинку, дай-но мені спробувати поворушитися… Так, зі мною все абсолютно нормально… Ой, мені так шкода…

Тоді я обійняв її по-справжньому, і ми напівлежали, обійнявшись, серед невеличких мохастих купинок трави, біля канави, порослої розквітлою кропивою. Вершковий місяць став меншим, блідішим і металевішим. І поки ми мовчки обіймалися, у щільному повітрі навколо нас згусли сутінки.

— Бредлі, я змерзла. Я загубила свої сандалі.

Я відпустив її і, обернувшись, узявся цілувати її холодні мокрі ноги, що лежали в западинці подушки з вологого, схожого на губку, моху. На смак вони були схожі на росу, землю й трохи — на маленькі зелені квітчасті гілочки моху, що пахли селерою. Я затис її бліді мокрі ступні в долонях і застогнав від блаженства та палкого бажання.

— Бредлі, будь ласка. Я чую машину, хтось їде.

Я підвівся, охоплений полум’ям, допоміг їй звестися на ноги, і тут повз нас справді проїхала автівка, а світло вихопило з тіні ноги Джуліан, синю сукню, яка так пасувала до очей, і спалах кошлатої золотисто-коричневої гриви. Також фари висвітили сандалі, що лежали купочкою на дорозі.

— У тебе кров на нозі.

— Я лише здерла шкіру.

— Ти кульгаєш.

— Ні, просто нога затерпла.

Ми повернулися до авто, і я ввімкнув фари, вихопивши з темряви заплутану альтанку зеленого листя. Ми сіли в машину й узялися за руки.

— Тобі більше не доведеться знову так робити, Джуліан.

— Мені так шкода…

Ми мовчки поїхали далі, а її рука лежала на моєму коліні. Вона до останнього читала карту, скориставшись електричним ліхтариком. Ми перетнули залізничну колію й виїхали на якусь порожню пласку рівнину. Тепер ніде не було видно світла у вікнах будинків. У променях фар виднілася дорога й тьмяне кам’янисте узбіччя із сірої гальки та жорсткої яскраво-зеленої трави. Ми зупинилися й повернули на безлицьому перехресті, де світло ліхтарика Джуліан упало на дороговказ. Дорога перетворилася на кам’янистий шлях, уздовж якого ми гуркотіли зі швидкістю менше ніж десять кілометрів на годину. Нарешті світло фар вигнулося й висвітило два білих стовпчики воріт із назвою жирним курсивом: «Патара». Машина в’їхала на гравієву доріжку, світло ковзнуло червоними цегляними стінами, і ми зупинилися біля вузького ґанку, захованого за решіткою. Ключ уже був у руках Джуліан — вона стискала його кілька кілометрів. Я кинув погляд на наш притулок: невеличке квадратне бунгало з червоної цегли. Агент, що рекламував його, був занадто романтичний.

— Тут чудово, — озвалася Джуліан і пустила мене всередину.

Усюди ввімкнено світло. Джуліан бігала з кімнати до кімнати. Вона вже стягла простирадла з подвійного ліжка-дивана.

— Не думаю, що його колись провітрювали, він геть вологий. Ох, Бредлі, спустімося одразу до моря, чому б нам так не вчинити? А потім я приготую вечерю.

Я подивився на ліжко.

— Уже пізно, люба. Ти впевнена, що з тобою все гаразд після падіння?

— Звичайно! Думаю, мені варто перевдягнутися, стало трохи прохолодно, а потім ми спустимося до моря. Воно мусить бути десь зовсім поряд, здається, я чую його.

Я вийшов у двері та прислухався. Звук моря, яке шурхало галькою, долинав розміреним різким і скрипливим зітханням з-поза якогось невеличкого горбочка, імовірно, піщаної дюни просто навпроти мене. Місяць трохи захмарився, але кидав не сріблясте, а золоте світло, у якому я роздивився білу загорожу навколо саду, кудлаті чагарники та обриси самотнього дерева. Відчуття порожнечі й рівнини. Повільно ворушилося солоне повітря. Я відчув суміш благословення й чистого страху. За кілька секунд повернувся до будинку. Тиша.

Я зайшов до спальні. Джуліан у рожевій нижній спідниці з білими квіточками й білою каймою лежала на ліжку й міцно спала. Її блискуче каштанове волосся розсипалося подушкою й наполовину затулило обличчя шовковистою сіткою, схожою на краєчок прекрасної шалі. Моя кохана лежала на спині, оголивши горло, наче в очікуванні ножа. Її бліді в денному світлі плечі зараз були такими ж вершковими, як місяць у сутінках. Зведені коліна вона трохи підтягнула, і було видно її брудні голі стопи. Її руки, теж коричневі від глини, знайшли одна одну й улаштували собі гніздечко, мов двійко тварин, між грудьми Джуліан. Її праве стегно нижче від білої кайми почервоніло й було подряпане у двох місцях: одного разу, коли вона перелізала через паркан, а