Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

поетом. Ці дрібниці поставали переді мною, мов реальне уособлення чогось резонансного й величного: історій, екстазів і сліз.

Находили сутінки, і ми мовчки їхали вздовж доріг між пишних від білого цвіту каштанів і розсипчастої великої амії[112]. Можливість везти свою кохану в автівці дарує особливе відчуття володіння — машина вібрує під твоїм керівництвом і стає твоїм славним продовженням, могутньо обіймаючи того, хто сидить поруч із тобою, кого ти бачиш краєм ока. Час від часу моя ліва рука шукала її праву руку. Часом її рука із сором’язливою обачністю торкалася мого коліна. Подекуди Джуліан сідала впівоберта й роздивлялася мене, змушуючи всміхатися, наче квіти, що радіють сонцю, хоча я й не відводив очей від дороги попереду.

Людське щастя лише зрідка, за найкращих умов, буває абсолютно безхмарним, а нічим не затьмарене щастя навіть лякає. Тієї миті моє щастя, хоча й надзвичайно насичене, уже не можна було назвати нічим не затьмареним, і в імлі тієї божевільної радості (наприклад, коли я спостерігав, як Джуліан купує щітку й совочок) уже незабаром я знову став страждати від страху й душевних мук. Звісно, вони стосувалися мстивого Арнольда, обуреної Рейчел, жалюгідної Прісцилли. А ще химерного й курйозного факту, що я збрехав про свій вік. До того ж над нашим найближчим майбутнім майорів величезний знак питання. Але тепер, коли я був разом із Джуліан, нічні жахіття перетворилися на звичайнісінькі проблеми. Уже скоро ми залишимося на самоті, я розповім усе коханій, а вона буде справедливим суддею. Коли ти кохаєш і тебе кохають, навіть найсерйозніші труднощі (хоча, безумовно, часом це лише ілюзія) видаються незначними й геть безглуздими. Я не відчував страху (навіть найпересічнішого), що нас викриють. Ми заховаємося. Ніхто не знає про це місце, адже я ні з ким не ділився своїми планами.

Поки я їхав у надзвичайно синіх сутінках між огрядними квітучими каштановими деревами й бачив над ячмінним полем, що й досі ловило останні сонячні промені, повний місяць, схожий на тарілку вершків «Джерсі крім», мене турбували два питання: одне — безкрайнє й космічне, а друге — жахливо конкретне. Космічна проблема полягала в тому, що я, без жодного зв’язку зі своїми роздумами про те, що може статися, відчував, що неодмінно втрачу Джуліан. Тепер я не сумнівався, що вона кохає мене. А втім, відчував такий цілковитий розпач, наче ми кохали одне одного тисячу років і були приречені стомитися від чогось настільки довершеного. Я блискавкою ширяв над планетою і, облетівши навколо цілої галактики, наступної миті повертався, задихаючись від розпачу. Ті, що кохали, зрозуміють мене. Від страху в мене паморочилося в голові. Безперервність часу та простору закрутилася велетенською петлею, і ми з Джуліан, узявшись за руки, тримали її кінці. Усе це вже відбувалося раніше, імовірно, мільйони разів і саме тому вже було приреченим. Більше не існувало звичайного майбутнього, лише шалене жахливе теперішнє, що завдавало страждань. Майбутнє мечем протинало теперішнє. І ми вже — навіть торкаючись устами й дивлячись одне одному в очі — глибоко загрузли в майбутніх жахіттях. А ще я переймався роздумами про те, що ми дістанемося «Патари» і я спробую кохатися із Джуліан. А що, як у мене нічого не вийде?

Так ми й засперечалися.

— Ти забагато думаєш, Бредлі, я бачу це. Ми вирішимо всі проблеми. Прісцилла житиме з нами.

— Ми ніде не житимемо.

— Що ти маєш на увазі?

— Просто не житимемо. У нас немає майбутнього. Нам доведеться завжди їхати в цій машині. Ось і все, що нам залишається.

— Не кажи такого, це неправда. Дивись, я купила цільнозерновий хліб, зубну пасту й совок для сміття.

— Так. Це дивовижно. Але все це — наче скам’янілості, про які релігійні люди думають, що Бог поклав їх там, коли створював землю за чотири тисячі років до Різдва Христового, аби в нас виникла ілюзія минулого.

— Не розумію.

— У нас є лише ілюзія майбутнього.

— Це нечестиві слова, вони зраджують кохання.

— Наше кохання за своєю природою — замкнута система. Воно саме по собі завершене. У ньому не буває випадковостей, у нього немає продовження.

— Будь ласка, не висловлюйся так абстрактно, це один зі способів збрехати.

— Можливо. Але не існує мови, якою ми могли б оповідати правду про себе, Джуліан.

— Ну, у мене є. Я збираюся побратися з тобою. Ти напишеш видатну книжку. Я спробую написати видатну книжку.

— Ти справді віриш у це?

— Так. Бредлі, ти мучиш мене і, схоже, навмисно.

— Напевно. Я відчуваю такий зв’язок із тобою! Я — і є ти. Я мушу розворушити тебе трохи, навіть завдати болю, щоб зрозуміти тебе сповна.

— Тоді завдай мені болю. Я з радістю знесу це, якщо воно не виходитиме за межі нашої безпеки.

— Ох, нічого за них не виходить. У тому-то й біда.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, коли кажеш «не виходить». Але мені здається, що ти говориш так, наче все це — ілюзія, наче ти збираєшся покинути мене.

— Гадаю, і справді можна так подумати.

— Але ми щойно знайшли одне одного.

— Джуліан, ми знайшли одне одного мільйони років тому.

— Так-так, я знаю. Мені теж так здається, але насправді, у нашій реальності, від зустрічі в Ковент-Ґардені минуло лише два дні.

— Я подумаю про це.

— Гаразд, подумай як слід. Бредлі, ти не можеш покинути мене; що за дурниці ти верзеш?

— Ні, я не можу покинути тебе, моя дорогенька, але ти можеш покинути мене. Я не кажу, що сумніваюся у твоєму коханні. Просто хай би яке диво створило нас — воно ж автоматично нас зруйнує. Ми створені для того, щоб зруйнуватися, усе це — щоб розтрощити нас.

— Я не дозволю тобі казати такого. Я втримаю тебе й своїм коханням змушу змовкнути.

— Обережно! Досить складно їздити в такому освітленні.

— Чи не зупинишся на хвилинку?

— Ні.

— Ти справді гадаєш, що я зможу покинути тебе?

— Sub specie aetemitatis[113], так. Ти вже це зробила.

— Ти ж знаєш, що я не розумію латини.

— Шкода, що ти так занедбала свою освіту.

— Бредлі, я розгніваюся на тебе.

— От ми вже й сваримося. Відвезти тебе назад до Ілінґу?

— Ти навмисно завдаєш мені болю та псуєш усе.

— У мене не надто гарний характер. Колись ти вивчиш мене.

— Я й так тебе вже знаю. Уздовж і впоперек.

— Знаєш і не знаєш.

— Ти сумніваєшся в моєму коханні?

— Я боюся богів.

— А я нічого не боюся.

— Досконалість — це постійний розпач. Постійний розпач. Час тут