Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

гостював у брата на станції Велікой. Вибачившись, що зморений вкрай, попросив дозволу лягти.

Безпечний від чекістів, як морфіну принявши, я впав на сіно в курені і захропів важким мертвецьким сном…

III ВОДОЮ ТА ЗАЛІЗОМ

– Гражданін, а гражданін! Давольна спать. Хаді кашіци с намі пахлєбаш-та! – Крізь сон почув я голос.

Розпарений димом-теплом від костра, що горів перед куренем, заспаний від довгого сну, я розніжено-ліниво потягався, відчуваючи велику млявість у всьому тілі.

– Паднімайся, паря, паднімайсь, нєто всю знацса, п’ятілєтку праспіш-та. Нябось, востра тулялось, коль двоє суток знацса храп’єл без просипу. Паді піщі нашей, знацса, ізвєдаш, – припрошував кацапчук.

Я роздрухався й виліз із куреня.

Сонце червоніло над заходом, оббризкуючи блідо-червоним промінням сіру воду. В повітрі стояла вогкувато-тепла прохолода. Пліт коливався-вигойдувався тихо, плавко, заколисуючи до сну, а побережні ліси схиляли віти на добраніч.

– Невже так скоро й вечір? – питаюся кацапчуків.

– А думаш, какой? Вчарашній, знацса? Нєт, братєц, праспал ти вчарашній вєчер, знацса безвазвратно, – толкував мені рижий кацапчук.

Не вірив я, щоб сон був такий довгий. Ледве кацапчуки переконали, що вчора весь день я й не ворушився, а сьогодні хропів, зрідка покашлюючи. Вони вже стали турбуватись, чи дуба я не дав.

Освіжившися водою, я сів уплітати кашу, а хлопці почали розпитувати, де ж це я так розгулявся:

– Нєшто уж в самом дєлє таке гульбіща-папойкі бивают, в оноє время та? – сів проти мене на балані чорний кацапчук і недовірливо-лукаво зорить.

– А чай паря с пірушкі відать шібка знацса, ньос коль, знацса, так умарілся, – підкинув з іронічною усмішкою рижий.

В їхніх тонах та в пильних огляданнях крізнило явне недовір’я до моїх слів. Було очевидною брехнею говорити, що я з гостей вертаюсь. Моя постать без слів говорила за себе: вся в лахміттях, забрудена десятим шаром болота одежа та покусана, запухла й почорніла пика, знівечена видовиськами пережитих страхіть – проречисто говорили, що людина ця не з веселої забави вертається, а, вирвавшись з пазурів самої смерти, і переслідувана на кожнім кроці, тікає-рятує життя.

Отже, заховуватись, крутити, брехати було б ризиковно. Цим я викликав би у хлопців антипатію чи й ворожу до себе злобу, і, замість мені порадити чи й допомогти, вони могли б пошкодити. Крім того, коли б вони були ярі радянці і захотіли б мене видати, я мав змогу у всяку годину з плоту скочити. Признаюсь, рішив, побачу, яке вражіння викличе у кацапчуків моя отвертість.

– Признаюсь вам, хлопці, як перед Богом. Я… втікач… зі Соловок…

– Да что ти?

– Няужлі, знацса, в самом дєлє? Вот, знацса, антєрєсна? – засіяли подивом та цікавістю обидва кацапчуки, задоволені моїм признанням.

– Я с п’єрваго, знацса, взгляда атгадал, что ти, знацса, бяглєц, – признався рижий кацапчук.

– Так, хлопці, я втікач з Усевлону. Воля й совість ваша. Хочете – доможіть, а як вважаєте за злочинця – видайте…

– Да что ти, паря! – загарячився обидливо чорний. – Даже абідна слушать. За каво нас пачіташ? Чай нє знами, каво і за что тяперь сажают да расстрєлівают? Нє слєпци і нє камуністи какіє-нібудь! Будь спакоєн, паря. Нє то, что видать, а чай памочь пострадавшему сагласни. Ми такави. Верна гаварю, Сєнька? – звернувся він до рижого кацапчука.

Сенька мав не інакшу думку:

– Єщо би, знацса, не памочь?! Ведь челаек, знацса, жіть жалат? А спрашіватся, за что он, знацса, страдат? Вот у меня раднова братца нончешней вясной, знацса, раскулачил. А каков он, знацса, кулак? Пару каров да клячу пріобрьол? I вишло, знацеа, что он де кулак, яво, знацса, аграбіть до рубашкі, а онним, знацса, камуністам і панать каров, знацса, дяржать законно. I єнто, знацса, право? Єто, знацса, власть?

– Да что там гаваріть? – констатував чорнявий кацапчук. – Греют нещаснаво крестьяніна і в хвост, і в гріву. А чуть кто рот разінул – таво котлівоцінєром іменуют, і в Допр пажалуйте.

– Верна, Васька, – підхоплює, Сенька. – Вот взять, прімеріча маяво, знацса, брата. Первейшой бил савєтчік, знацса, на дяревне, пакудаль о калєктівє, знацса, не заваділі. В камуністие запісатса, знатцса, пріглашалі та? А как запелі о калхозе, і брат, знацса, спратівєлся – в тот же день у кулаках, знацса, ачутілса да і раскулачілі, врагом савєтскім, знацса, абазвалі. А каков он, знацса, кулак? Пару каров да клячу, знацса, пріобрьол?! I вся дяревня патом смеялась, знацса, как Гавріла Рябцов не хатєл буть, знацса, камуністом – да старцем, знацса, стал.

– Отак, хлопці, і зі мною, – підтримував я загальний тон. – Не вбив, не вкрав, чесно працював учителем, мав добру посаду і враз, як грім на голову, нізащо й ніпрощо…

– Так ти, так… ви, братец, учітєль будеш та? – ще більше зворушився чорнявий Васька. – Бєднай чалавєк, как ізмаялся! Вот разбойнікі камуністие!.. Но нічаво, нє бось, учитель, довезьом спакойна до саміх Саколок[70], а там уж совсем спакойна. На ваде, віш, ня то, что на залєзнай. На залєзнай целая ескадра чакістов с поездом тащітса, аль пасажірской, аль таварнай. На параходє уж ня то: здєся пачті кантролі нету. Харашо, паря, что вадой путь ізбрал. Вот сам відал, как на Вятской таварнай дявятерих сразу цапнулі.

I Васька продовжував. Причепилось дев’ять утікачів на товарний поїзд, що віз дерево. Повикидали в середині нагорі дошки, улаштувалися і їхали спокійно з самої Вологди. Аж, видно, їсти захотіли. На товарній станції у В’ятці один з них показався з дощок і до робочого: «Товарішу, ось червінець, принесіть чогось поїсти. Мало буде – ще заплачу. Потрудіться – другий тиждень рісочки в роті не маю, вмираю. Будьте людиною, змилосердіться». А він, негідник, змилосердився: гроші забрав та до ГПУ побіг. Втікачі чекають хліба, а він на них цілу чету чекістів навів. Оточили вагон і всіх поздіймали. Два з них, що почувалися на силі, кинулися втікати, та де там! Чекісти револьвери тримали напоготові: одного втікача на місці збили, а другий пробіг лиш кілька кроків і ліг залитий кров’ю. Зв’язали бідолах телеграфним дротом і повели до Допру.

– Да, ладна паря, знацса, сделал, что на Вятку не пашол. Я на Вяткє частенька биваю і, знацса, віжу, как вашево брата, знацса, ловят і в поезде, і на плащадках, знацса, і в паровозах, і на тармазах, і, знацса, на кришє, і каждодєнно цєлиє ятапи у вятской карантін прігонят. А там, знацса…

Сенька розповідав жахи про побут у в’ятському Допрі. Там збудовано окремий корпус-темницю для втікачів. Страждань там в’язнів не описати, бо корпус тримають у страшенній ізоляції. Довгенько про нього В’ятка не знала. Аж два тижні тому стряслась подією.

У трьох темницях утікачів занадто мордували: чвертка ячмінного хліба, раз на добу води, а на світ Божий зовсім не виводили. Темрява, вогкість, сморід – нестерпучі. Бідолахи сліпли, корчились голодом, задихалися від бруду-смороду. Не витримували. Організувалися і стали