Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

І всі кинулись уперед. Я ледве встиг схопити за плечі Інгу, затуляти її від натовпу, що рветься в бійку. Прошепотів:

- Стій. Тобі це не треба…

Інга вперто дивилася мені у вічі:

- Чому? Я не гірший за інших!

- Краще. Не смій вбивати, Інго!

- Чому? — уперто перепитала вона.

— Тому що… я… ти дівчисько. Ти не мусиш вбивати.

Вона стояла поруч, наче чекала інших слів, які так і не пролунали. Потім звільнилася. Насміхаючись, сказала:

- Гаразд. Я триматимусь ззаду… поки вас усіх не переб'ють.

І раптом, відступаючи на крок, вигукнула:

— А якщо з тобою… щось зроблять, то я тобі не пробачу! Чуєш?

Я завмер, не знаючи, що відповісти, і чи потрібно відповідати. Але тут заговорив Екскурсовод, який нерухомою тінню завмер за кілька кроків від нас.

— Цю реакцію ми так і не зрозуміли. Дивна властивість людського розуму. Перенесення основної поведінкової реакції самозбереження на явно байдужих індивідуумів. Якщо пояснювати реакцію з позиції відтворення.

- Замовкни! - крикнув я. Екскурсовод видав звук і проковтнув залишки фрази. А я глянув на поле бою. Діти стояли нерухомо, трьома тісними групами. Все було скінчено. Незнайомий пацан з одного із сусідніх островів сидів на підлозі. Рита бинтувала йому руку.

— Залишилося одинадцять… — сказав я напівголосно. — Гей, Екскурсоводе, що вони робили?

— Переналаштовували механізми імітації. Нерозумно. Робота на два повні цикли. Не встигнути.

- Веди, - наказав я.

Ми пройшли коридорами, що згинаються під такими кутами, які не наважився б спроектувати найавангардистський земний архітектор. Ми минули машини, схожі на котли з ліниво киплячою білою рідиною, і машини, що нагадують клубок добре сплутаного колючого дроту. Ми натрапили ще на двох прибульців.

Найдивовижнішою здавалася реакція Екскурсовода. Він ішов за нами, укутавшись у свій плащ, часом пояснюючи, куди слід іти. У його поведінці не було жодного сумніву.

Поведінка видавала в ньому чужинця сильніше, ніж коліна, що згинаються навпаки.

Затримка вийшла лише біля приміщення, яке екскурсовод назвав «контрольним центром». Овальний вхід до нього закривала металева діафрагма, схожа на ту, що ставлять у об'єктиви фотоапаратів. Відкрити незвичайні двері не вдалося, і ми почали вибивати її з розгону.

Швидше за все, у нас нічого не вийшло б. Але в чергового, який чув глухі важкі удари по діафрагму, здали нерви.

У щільно зімкнуті металеві пелюстки якраз ударили двоє: Толик і Роман, високий хлопець із сусіднього острова. Вони навіть не встигли відійти, коли металеві стулки вигнулися і розкрилися від удару жахливої ​​сили.

Хлопчаки впали. Ті, хто стояв біля дверей, метнулися вбік. Я смикнув Екскурсовода за зв'язані руки, повалив на підлогу, притис меч до горла. Толик нерухомо лежав під зігненими, зім'ятими пелюстками діафрагми. Зсередини металеві листи були багряними і тьмяно світилися. Я не відразу зрозумів, що вони просто розжарені від пострілу. Ромка, незграбно тягнучи ноги, відповзав від дверей.

Ще один заряд вдарив у протилежний бік, пройшовши крізь вибиту діафрагму. У коридорі розірвалася сліпуча біла куля, згасла, залишивши в стіні рваний метровий отвір у вишнево-червоними, оплавленими краями. Повітря на лінії пострілу кілька секунд мерехтіло.

Було дуже тихо. Я глянув на Кріса — він повз до Толика, намагаючись не показуватись у пробоїні. А поряд з понівеченими дверима стояв Меломан з арбалетом у відставленій убік руці.

Черговий виглянув з отвору обережно, але, очевидно, не чекаючи каверзи. Що йому наші мечі за такої переваги у зброї… Він був трохи вищий за нашого бранця і з білястим, рідким оперенням. Тонкі лапи стискали прозору, схожу на кришталь кулю,