Андрій Самойлович Малишко - Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

ти пам’ятай, мій брате, що воїн лишився в полі!

ВИШНІ

Я тебе зустрів не з гіркотою, Полюбив, як батька, не дарма, Ходить сніг важкою Воркутою, Завиває вітром Колима.

Ти помер, але квітує небо І твої всміхаються світи. Українське сонце біля тебе Піднімає золоті щити.

Світ твій вийшов на ндві орбіти, Достигають вишні наливні, Слава тим, хто вмів полум’яніти І згоріть у вічному вогні.

1956

ПЛАТОНУ МАЙВОРОДІ

Одгримлять мелодії судьбою,

І відкотяться важкі громи,

Але ми з тобою, ми з тобою Назавжди залишимось людьми.

То не легко, друже, в суєслов’ї, Де складна і де терниста путь, Дати пісню з крові, із любові, Що її сніги не заметуть.

ч Хай летять над Соловки і грати Ті пісні любові і добра,

Щоб було народу що співати, Коли слово рідне не вмира.

Середина 50-х років

ОСТАПУ ВИШНІ

Ти був схожий на бджолу-медовицю,

Із очима в задумі, у яких вирувало сонце. По краплині збираючи світлі меди, їх присмачував сміхом людської щедроти.

Крапелина із квітки, із яблуні, з вишні, Із пахучої гречки Ь вечірніх полях, Крапелина із серця людського й душі, Із очей, із роси на прозорім світанку.

1964 р.

$ #

#

Воскресай для життя і вдачі,

Подзвонив би тобі крізь спокій На твої телефони і передачі,

На твої земні екрани глибокі.

На твої дороги із сизим вітром,

Із волосожарами в ночі,

Та твоє серце посмутніло палітрами,

І заплющились очі.

І нема телефонів до тебе нікуди,

І слова й передачі — усе незвичне,

Горить на екранах земних повсюди Твоє дерево вічне.

Заплелося в небо крізь хмар сувої Корневищем зеленим з літами далекими,

Я тебе шукаю у дні молодії Під могутній реквієм.

Виставляє Вкраїна столи накриті,

Сурми і рають провісним кличем,

І малює обрій у синьому житі Твоє мудре обличчя.

За усмішкою доброю — зморщечки слідом, Як літа і важкі переднівки,

Нам зустрітися треба під небовидом -.На нові золоті мандрівки.

На дощах рясних, у лихій завірюсі,

При багатті у лузі... >'

Я сказати все не беруся,

Вміють мовчки любити друзі,

Воскресай для життя і вдачі,. Подзвонив би тобі крізь спокій На твої телефони і передачі,

На твої екрани глибокі.

19.111 1965 р.

* *

*

Чуєш ти мене, друже і брате,

Всім я руку в путі подаю,

Щоб уміли ми завжди стояти За народ, за Вітчизну свою.

Щоби, збратані в битвах судьбою, Набирались ми сили з землі І в майбутнє летіли з тобою,

Як в сталевім ключі журавлі.

А коли у ворожій погрозі Хтось поранений буде в огні,

Ми підставимо крила в дорозі,

Як оті журавлі в вишині.

І сім’я наша дружна й крилата Буде завжди стояти в бою Так, як брат біля рідного брата,

За народ, за Вітчизну свою.

* *

*

Я — сльоза. Поети кажуть: чиста. Біль і радість. Мука і гроза.

Не перлиста і не золотиста.

Сіра і важка людська сльоза.

Хліб і шлях, двобій із чорним димом, Та вітри, та місяць угорі То мої одвічні побратими, Посестрами — ночі й матері,

Не заходьте до мойого дому,

Не лишайте зайвого жалю,

Доки я на камені важкому Шлях людський вогнем не пропалю.

Лягай, дорого, тут. Мені про все згадати...

Що ти — літопис мій, життя і клич від хати. Течеш і мінишся від канівських долин, Ввібравши мови жар, і пісні щедрий плин,

І сморід голоду в важкім воєннім році,

І танків чорний дзвін у нелюдськім потоці. Лягай, дорого, тут на Лазірці й Трипілля,

На сивому плечі принишкли юні дні,

Де хмари, і вітри, і копі вороні Твоє везли життя, і смутки, і весілля.

Красо, заплетена в легенди яворів,

Розмита й бита вся, у скруті й чистій руті,

Десь над тобою очі матерів Поодцвітали, вічно незабуті,

І сестри виросли^гойдаючи колиски,

І пил твого чола припав на обеліски.

Бо ти в мені, дорого, вся в мені,

Одна, лише одна, як жар у пломені, Єдииороджена, як жар у Подніпров’ю,

Там кров твоїх калин цвіте з людською кров’ю. А ще лягай отут, де друг мій прожива,

Де на дубовий стіл рясні лягли жнива І мудрі хлоп’яки із ним заводять речі Про кароокий світ, що не згорів в огні,

Щитом поезії прикривши юні плечі,

Щоб зворушить серця,— вони ж не кам’яні!

18.Х 1966 р.

СЛОВО

Воно колись витало понад юрмами, його лякали нагаєм і тюрмами За правди дзвін, як золоті ключі.

Пішли на нього підступом й тортурами, Схопили й розстріляли уночі.

Вродливе слово із очима карими Упало в попіл. І в тяжкім вогні Воскресло знов,— не квіткою, не маревом,

А серцем стало,

И випало мені!

*

Л. 3.

Збирались птиці, а птиці білі,

Вкриті памороззю на світанку,

Де до літа стежки зруділі Ще лишилися наостанку.

Тиха птице, а птице біла,

Знана в краю моїм зівсюди,

Подивися та пригорнися,

Припади вже мені на груди.

Пощебечемо, та покурличемо,

Та розвіємо грона сили,

Ще й світанки оті покличемо,

Що навіки нас полюбили.

І здається, вже потепліло,

Переквітла багрянь в зелене.

Біла птице! Недосвіт білий!

Біле щастя, побудь у мене!

1969 р.

УКРАЇНІ

По днях і по ночах, в пожарах, в білих росах, Де поля зелен клин і неба течія,

Мільйонноока і мільйонголоса,

Ти дума й знамено, напутнице моя.

Одкрий свої уста на далі сизокрилі,

Любов свою посій на доли і мости,

Ти ж не мечі куєш, а мудрість при горнилі,

А з мудрості тії ще внученькам рости.

їх треба ще вести і осягати кручу.

Один чогось дійшов, а інший — не спроміг,

І не гнівись, коли жорстоку і колючу Приносим правду ми на твій людський поріг.

Наречена творить і жити по закону,

Осяяна вогнем жовтневого числа,

Як дубу небеса, ти розгорнула крону,

Як річка для століть, ти хвилю понесла.

Мені нема миліш, як за вечірнім валом, Мов світиться облич усмішка дорога, Гримить твій день новий Інтернаціоналом І в корінь пророста зусиль твоїх вага.

И рідніше теж нема, коли не в тихі дати,

А в грізний реченець 30 накреслень і звитяг, Підводиться вона, Вкраїна, наша мати, Під заповітний клич і невмирущий стяг.

ГРИГОРІЮ косинці

Ми тебе шукаєм по росинці В Щербанівці, серед тополин,

І виходить мати у косинці Виглядає, чи не прийде син.

Не приймав ти підлості нітрохи, Прогримів, немов вебняиий грім,

І стоїть