Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

ска­за­ти! Ніхто не слідив за об'ява­ми тої пре­див­ної гри психічних струн.

Чи був щас­ли­вий з Рахірою?

Се ж бу­ло щось за­бо­ро­не­не, щось тем­не, чо­го він не лю­бив. Во­но втис­ну­ло­ся на си­лу в йо­го мо­ло­ду ду­шу, в йо­го убо­ге ду­шев­не жит­тя, і як зай­ми­ло її цілко­ви­то для се­бе - втра­тив те ду­шев­не жит­тя. Во­на ви­пи­ла з нього ду­шев­ну бла­го­родність до ос­танньої краплі, а стра­тив­ши се - стра­тив і се­бе са­мо­го.

В ос­танніх ча­сах зай­мається жи­во пос­та­но­вою батька. Батько рішив­ся взя­ти си­на сво­го бра­та до се­бе, а Марійка якусь убо­гу си­ро­ту - і звінча­ти їх, щоб ли­ши­ти на своє місце, як їм ко­лись дні ур­вуться. Се йо­го ду­же за­не­по­коїло; але він не має сміли­вості збли­зи­ти­ся до батька й про­си­ти, аби за­ки­нув та­ку гад­ку, бо во­на для нього не ко­рис­на й за­ва­лить всю йо­го бу­дучність.

Щось стро­ге, нев­мо­ли­ме стоїть між ни­ми й за­ми­кає їм ус­та.

Тому од­но­му він ко­риться: тій не­ви­димій, залізній силі, хоч і не знає, що се та­ке.

XXXII

Старий Онуфрій Ло­па­та по­мер, і на йо­го місці за­меш­кав по­бе­реж­ник у пансько­му ліску - ста­рий Пет­ро.

Та не він сам. З ним і Ан­на. Він од­ру­жив­ся з нею.

По чо­тирьох міся­цях у шпи­талі вилічи­ла­ся во­на і ста­ну­ла в домі шпи­та­ле­во­го ди­рек­то­ра на служ­бу. Там пе­ре­бу­ла більше як рік. Пет­ро відвіду­вав її враз із сест­рою кілька разів при на­годі й на­мов­ляв вер­та­ти до рідно­го се­ла. Во­на пос­лу­ха­ла­ся і вер­ну­ла.

Вернувши, зло­жи­ла в ру­ки Докії зас­лу­жені гроші і ста­ну­ла в неї за робітни­цю.

Була ти­ха, ма­ло­мов­на і у ро­боті нев­то­ми­ма. Про ми­нувшість ніко­ли не зга­ду­ва­ла. Ко­ли спімнув іноді хто про її го­ре та про по­мер­ло­го суд­же­но­го її, во­на пре­див­но бен­те­жи­ла­ся. Міша­ла­ся, не­на­чеб не мог­ла з чо­гось-то опам'ята­ти­ся. Не відповіда­ла, хму­ри­ла­ся, і ніхто не міг зро­зуміти, що в ній діяло­ся…

Одного ра­зу Пет­ро, по­вер­нув­ши з по­ля, де кілька день пра­цю­вав із людьми і Ан­ною, за­явив сестрі, що хо­че пос­ва­та­ти Ан­ну.

Докія пе­ре­пу­ди­ла­ся.

- Вінчатися хо­чеш із нею? На старість? Сміх з се­бе пус­ти­ти? Не на­хо­див досі дівчи­ни, аж ось ко­го най­шов! Здурів на старість!

Їх рід попівський,- а во­на…

Він мах­нув ру­кою. Та мах­нув так, що во­на зро­зуміла, що сим ра­зом спро­ти­виться всім її сло­вам.

- Аби мені вже на старість не бу­ло ко­му й білля вип­ра­ти? - відповів гірко.- Як ти очі замк­неш, Па­ра­син­ка твоя зла­го­дить? Іди, спи­тай в неї, де її чо­ловік і ста­ри­ня йо­го і їх діти, за гос­по­дарст­вом? А по-дру­ге, ти знаєш, яка Ан­на? Іди, стань із нею в полі до ро­бо­ти, як я ста­вав - чо­ловік - з нею день у день цілий тиж­день, а відтак по­ба­чиш, що во­на вар­та! Я пос­тарівся, але ба­га­то та­ких робітниць, як во­на, не видів. Пря­мо з заліза. Ро­бить, та й ро­бить, та й ро­бить, і ще б год­на ро­би­ти… Знай, я її візьму!

Докія за­ду­ма­ла­ся.

Мудра бу­ла й роз­важ­на, і мов та ца­ри­ця, що хоч без ко­ро­ни, та все пра­ви­ла всім.

Тут тре­ба бу­ло доб­ре роз­ду­ма­ти.

І брат го­во­рив прав­ду. Він на жарт не го­во­рив. Ска­зав­ши своє, стук­нув ку­ла­ком у стіл і, за­ки­нув­ши гор­до го­ло­ву взад, мов лев, вий­шов мовч­ки з ха­ти. Зна­чить - він учи­нить те, що за­явив їй.

Він го­во­рив прав­ду, що ко­ли її не ста­не, він хоч і який мо­тор­ний, хоч раз чо­ловік собі, а про­те ста­не без неї круг­лою си­ро­тою. Ніхто йо­го не дог­ля­не, її донька має сво­го чо­ловіка, свої діти, гос­по­дарст­во й інші кло­по­ти, і ку­ди він при­ту­лить свою го­ло­ву? Чи не в Менд­ля на Гоп­пля­цу?

Що чо­ловік без жіно­чих рук?

Глина.

А ще на старість. А во­ни вже не мо­лоді: во­на і він. А Ан­на - що вже бу­ло з нею, то бу­ло,- а во­на все-та­ки не з тих, аби їй не вар­то честі відда­ти. Ру­ки її хіба з зо­ло­том нарівні пос­та­ви­ти! Що ж ро­би­ти?

Нехай її вже бе­ре! Та­ке вже ма­ло йо­го бу­ти. З са­мо­го по­чат­ку. Він не на­хо­див па­ри за­мо­ло­ду, аж по стільки ро­ках на неї на­ва­жив­ся, а во­на з ро­зу­му схо­ди­ла, до­ки доїха­ла кінця своїй дівочій долі.

Не їй тут, старій жінці, в до­розі ста­ва­ти! І чи по­мог­ло би во­но?

Ет!…

Івоніка го­во­рив на весіллі її Па­ра­син­ки, що спра­вить своєму Ми­хай­ли­кові та­ке весілля, що та­ко­го се­ло бор­зо [119] вдру­ге не по­ба­чить і не за­бу­де ско­ро - та й спра­вив. Але яке?… Як нині, ба­чить усе, як бу­ло… як гу­ля­ли в дворі… як Ми­хай­ло гу­ляв… як Пет­ро і Ан­на гу­ля­ли… як пішли всі вих­ром і навіть во­на з Івонікою ки­ну­ли­ся шаліти… а хто ба­чив, що ко­му за пле­чи­ма сто­яло?…

Ба!

Нехай по­бе­руться! Гос­подь один знає, в чім доб­ро, а в чім ли­ха го­ди­на.

І поб­ра­ли­ся.

П'ятий рік жи­вуть уже ра­зом.

В них ко­ло ха­ти рівно­ва­га й лад. Той лад, що йо­го вит­во­рює нев­то­ми­ма пра­ця і твер­дий яс­ний ум. Пет­ро відмо­лоднів і мов уд­воє по­ду­жав. Пра­цює, тов­четься, веш­тається і - як го­во­рять лю­ди, жар­ту­ючи - на старість «маєтки зби­ває».

Добре жи­вуть. Во­на ду­же доб­ре дбає про нього. Совісна й вваж­ли­ва, мов ко­ло скла, ко­ло нього хо­дить, а пе­ред Докією мов пе­ред рідною матір'ю ко­риться. Не має їй що Докія за­ки­ну­ти, бо все в неї по правді йде. Пет­ро справді гроші пря­че, хоч ніяк йо­му про маєтки й ду­ма­ти.

В нього є хлоп­чи­на, і се він ро­бить зад­ля нього. При­ду­ма­ли йо­го відда­ти до шко­ли. Не­ма йо­му що до землі прив'язу­ва­ти­ся,- ура­ди­ли,- во­на іноді ли­ше са­мо­го го­ря на­но­сить! Не­ма що до неї при­рос­та­ти! Во­на не кож­но­го щас­тям наділяє!

А ста­рий Івоніка, що про се довідав­ся, ожив­ле­но піддер­жує їхню дум­ку. Тай­ком пе­ред Марійкою пішов до но­та­ря і за­пи­сав хлоп­чині що­най­кра­щий ла­нець Ми­хай­ла. Не­хай ко­лись і вче­ний зга­дає доб­рим сло­вом йо­го не­щас­но­го покійно­го си­на…

Він див­но прив'яза­ний до тої по­важ­ної, лагідної мо­ло­диці, що мов той доб­рий ан­гел снується в хаті й по надвірку, і для нього, ко­ли б він і не спи­нив­ся в її хаті, все лас­ка­ве й доб­ре сло­во має. «Невісткою» своєю на­зи­ває її, і гірко-болісно всміхається при тім сам із се­бе. Хлоп­чи­ну її ме­дом уго­щає і, як вну­ка, го­лу­бить. Се оди­но­кий зо­ло­тий промінчик на ти­хих по­лях, що вик­ли­кує від ча­су до ча­су усміх на йо­го ус­тах і що ним він справді ра­дується.

А Марійка? По­ну­ра та го­рем роз­ко­ле­на вда­ча, що з нею?

Вона ба­чить той промінь, що па­де