Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

ча­сом дійшла до пе­ресвідчен­ня, що він на­ло­жив на бра­та ру­ку. З ча­сом… Там, на пустім полі, в бур­дею, що за­пав­ся до по­ло­ви­ни в зем­лю, без свідків і суддів, в най­глибшій ти­шині й на са­моті, дійшла до страш­но­го вис­нов­ку. В ти­хих, лас­ка­вих но­чах місяч­них, і ко­ли з роз­куй­ов­да­ним во­лос­сям і вог­ки­ми очи­ма пе­ре­ду­му­ва­ла кож­ний пос­ту­пок і вчи­нок сво­го оди­на­ка.

Не бу­ла во­на так шля­хет­но сфор­мо­ва­на, як її чо­ловік, жа­да­ла для се­бе більше. І че­рез те, що жа­да­ла більше, дійшла до сум­них досвідів…

«Йому землі хотіло­ся, і че­рез те ста­нув йо­му в до­розі Ми­хай­ло! Рахіру тре­ба го­ду­ва­ти! Землі не ста­не!» - так умов­ля­ла се­бе, а з тим па­да­ли, мов жаріючі вуглі, і по­оди­нокі сло­ва лю­дей в за­пустілу ду­шу, що все десь-не-десь пе­реліта­ли повз її слух.

Часом пря­мо пи­та­ла йо­го:

- Саво, де Ми­хай­ло? Та­же ти з ним у ліс пішов, я знаю!

Тоді пря­мо лю­бу­ва­ла­ся йо­го ви­дом, як він блід і як йо­го очі роз­ши­ря­ли­ся і гляділи на неї з хо­лод­ним блис­ком.

- Де Ми­хай­ло?

- Чому ви йо­го не па­зи­ли. [118] Ку­ди хотів, ту­ди пішов! Бу­ло не за­во­ди­ти за ним, як був у війську! Те­пер всадіть собі самі ніж у ду­шу, а не дру­гим! Я нічо­го не знаю!

І за­би­рав­ся їй з очей.

«І ніко­ли не зга­дає йо­го! - го­во­ри­ла собі гірко у душі.- Не­на­чеб не мав ніко­ли бра­та!»

І справді, для Са­ви не існу­ва­ла пам'ять про бра­та. А ко­ли й зга­дав йо­го іноді хто при нім, він ос­та­вав глу­хий і німий, мов мур. За­ти­нав­ся і за­мов­кав за кож­ним ра­зом. Хто б хотів був на си­лу ви­до­бу­ти з йо­го уст ім'я бра­та, був би скор­ше то­го ди­ва до­жив, що він сам се­бе калічив би. Ли­ше очі йо­го ми­готіли бо­яз­ко, грудь дишіла тяж­ко, мов із рап­то­вої вто­ми. Він за­са­пу­вав­ся, блід, а ус­та кри­ви­ли­ся болісно. Та­ким чи­ном при­во­див матір до бо­жевільно­го обу­рен­ня про­ти се­бе.

І так стяг­нув на се­бе те, що му­сив стяг­ну­ти.

Ненависть ма­тері.

З пев­ним кро­ком, з блідим ви­дом і па­ла­ючим зо­ром.

Вся її лю­бов, якою квиліла за ним ко­лись, все її по­чут­тя для нього, що ко­лись ро­би­ло її сильною, відваж­ною, без­згляд­ною, зібра­лось в од­но-одніське мо­гутнє по­чу­ван­ня - в ма­те­ринську не­на­висть.

Вона по­ча­ла кляс­ти.

Зразу ше­по­том, зрідка, жа­ха­ючи­ся са­ма своїх страш­них слів, роз­ри­ва­ючи їх на смутні шма­ти, а відтак прист­рас­но і з ди­ким вдо­во­лен­ням.

З чор­ною зем­лею в ус­тах і ру­ка­ми зло­же­ни­ми навх­рест хотіла йо­го ба­чи­ти. До війська не­хай би знов ішов, але не на­ко­рот­ко, а на­дов­го, і во­на ще за ним тоді ка­ме­нем ки­не. І як Ми­хай­ла… як Ми­хай­ла… не­хай би йо­го в кусні тя­ли… і в самій півночі хо­ва­ли… Чув він те?

Вона має ли­ше те од­но ба­жан­ня в житті і більше нічо­го.

Вона знає ли­ше ту од­ну просьбу до гос­по­да бо­га. І всі не­хай би про се зна­ли. Всі, що зна­ли її стар­шо­го си­на і що лю­би­ли й ша­ну­ва­ли йо­го, як ша­нує йо­го пам'ять і ду­шу во­на…

- Сава ви­ро­бив те, бадіко, Са­ва! - жаліла­ся чо­ловікові.

А він мов­чав. Сам знав уже дав­но. Від пер­шої хвилі. Але ніко­ли не був би їй то­го ска­зав. Ніко­ли, до­ки бог поз­во­лить їм удвійці до­жи­ти. Не хотів клас­ти на неї тя­га­ря із своїх уст.

- Така до­ля на­ша і на­ших дітей! Не плач!

Чи був він сильніший в горі? По­дат­ливіший про­ти за­махів судьби? Мен­ше чут­ли­вий?

Вона зне­на­виділа Са­ву, а він усе лю­бив йо­го. Тай­ком, з мов­ча­ли­ви­ми ус­та­ми, по­ми­мо всього лю­бив йо­го і жалів над ним. Йо­го лю­бов бу­ла для обох од­на­ко­ва, ве­ли­ка, і не зна­ла ні в чім гра­ниць. Вмер­ло­го не за­бу­вав, а жи­во­го оп­ла­ку­вав не­ви­ди­ми­ми, ду­хов­ни­ми сльоза­ми.

- Чому ж ти пішов від та­та? - пи­тав умер­ло­го, а про жи­во­го ду­мав: «Чо­му вчи­нив та­ке, ко­ли я йо­го лю­бив? Я ж ба­жав обом доб­ра!» І відчу­вав ли­ше нес­ка­зан­ний біль і жаль. Але не­на­висть не зна­хо­ди­ла місця в тій без­ко­рис­ливій гар­монійній душі.

Він болів над своєю жінкою, що пе­реміни­ла­ся в якесь од­нос­тай­не, неп­рис­туп­не, втіле­не го­ре, і вти­хо­ми­рю­вав її, як міг.

Вона ста­ла уни­ка­ти лю­дей, відпи­ха­ти во­ро­жо від се­бе всіх, що збли­жа­ли­ся при­яз­но до неї, і по­ну­ри­ла­ся цілко­ви­то у свій жаль, з яко­го не бу­ло для неї ви­хо­ду. Ча­сом при­га­ду­ва­ла йо­му в своїй не­на­висті чим-не­будь Са­ву, але він не зас­та­нов­ляв­ся ніко­ли над тим. Ба­чив ли­ше од­но з ве­ли­ким смут­ком, як із її ко­лись та­кої теп­лої і щи­рої душі ви­рос­та­ла чим­раз страшніша не­на­висть до ди­ти­ни, як во­на го­ни­ла нею за ним і як в її душі зай­шло сон­це навіки.

Він знав.

В ту ду­шу не змо­же він уже ніко­ли сон­ця вло­жи­ти. Про­па­ло вже в ній все світло. Во­на навіки осліпла…

ХХХІ

- Бувай здо­ров і пра­цюй, як я пра­цю­вав! - ка­зав Івоніка Саві при пе­ре­дачі ха­ти й го­род­ця.

- Я бу­ду пра­цю­ва­ти! - відповів Са­ва бай­дуж­но, і не­за­ба­ром по тім оже­нив­ся з Рахірою.

Жив із нею чи не два ро­ки не звінча­ний, але дов­ше годі бу­ло за­тя­га­ти. Се ба­чив Івоніка сам, але ані він, ані Марійка не сту­пи­ли кро­ку на йо­го весілля.

А він сам?…

Вже шос­тий рік ми­нає від смерті бра­та. Він щох­вилі інший. Як ка­жуть лю­ди, не має спо­кою. Про нього оповіда­ють:

«Як іде на ро­бо­ту, то му­сить кілька хат обійти. Хо­дить, як зблуд­же­ний. Всту­пить де в яку ха­ту, то й не­ма що слу­ха­ти, та­ке за­го­во­рить. Тут го­во­рить, там шпу­гає ме­жи горш­ка­ми, там дівчи­ну за­че­пить, там тру­тить ко­гось… і іде в дру­гу ха­ту. Ніхто йо­го не спи­рає і ніхто не про­сить до се­бе… Всім мов страш­но пе­ред ним, хоч він і жар­тує, і сміється… Бог один знає,- ка­жуть,- що за ним раз у раз снується!»

Не має спо­кою, хоч і во­на при нім. Ка­жуть: він усе був та­кий не­постійний, але що не мав її, то хо­див до неї, а те­пер, як її має, шу­кає чо­гось іншо­го. Але її лю­бить так, що во­на не сміє в хаті нічо­го кив­ну­ти. Йо­му не тре­ба нічо­го,- ка­же він.

І так жи­вуть із дня на день.

В полі то іноді ніби геть із ро­зу­му схо­дить. Як до­ба­чить яко­го зай­ця, ки­дає все, хоч би най­важнішу й най­пильнішу ро­бо­ту, хоч би чу­жу, хоч би свою - і пус­кається в по­го­ню за ним. Ка­же: му­сить йо­го ма­ти… Йо­го ду­ша мов без внутрішнього, постійно­го жит­тя, мов без ла­ду ста­ла. Чи, мо­же, вже з ди­тинст­ва та­ка бу­ла?

Трудно