Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло

лацкані потертого піджака красувався Залізний хрест, одержаний разом з Адольфом Гітлером! А як зрадіє Ганс, коли я його обніму, можливо, навіть сьогодні! Все ж таки є правда на світі!

Без десяти десять я одержав перепустку, а ще через кілька хвилин есесівець повів мене через зал чекання і далі по лабіринту довгих коридорів і мармурових сходів. Боже, яка тут розкіш! Ноги утопають у дорогих килимах, а які сходи, стіни, стеля, люстри! Усе розкішне, добротне й міцне, як символ міцності і непохитності влади. Здавалось, усе розраховане на тисячоліття. Ніколи раніше мені не доводилося бачити таких апартаментів. А що ж буде в кабінеті Гітлера! Від хвилювання у мене підгиналися ноги в колінах, і я увесь змокрів. Есесівець показав мені на двері, куди я повинен зайти. Я подякував. Його кам’яне лице не виражало ніяких емоцій. Він байдуже відвернувся. Я обережно постукав у двері і з завмиранням серця переступив поріг, по-військовому клацнув підборами, витягнув уперед тремтячу руку і по-нацистськи ушкварив: «Хайль Гітлер!»

— Підійдіть ближче. Ваша перепустка?

Я подав картонний голубенький квадратик з цифрою «3» і червоною орластою печаткою. Його поклали в ящичок, щось відзначили в реєстраційному журналі і дістали з папки мій лист. У кімнаті, крім мене, було ще троє: один у цивільному і двоє в уніформі з парабелумами на ременях. Над письмовим столом на стіні висів великий портрет Гітлера на повен зріст: рішучий погляд, права рука на пряжці ременя, на лівому рукаві — пов’язка зі свастикою, а на кітелі, нижче нагрудної кишені,— такий самий, як і в мене, хрест. Я посміхнувся: так, це той хрест, який я мацав своїми руками у тому вогкому бліндажі...

Чоловік у цивільному встав з-за столу і підійшов до мене. В його руці був мій лист.

— Оцей лист написали ви?

— Яволь!

— Ви самі його скомпонували чи вам хтось допомагав?

— Звичайно, сам. Почерк неважний, зате від щирого серця. Адже ми з Адольфом Гітлером колись разом гнили в окопах на Західному фронті, разом годували вошей в окопах і в госпіталях, одне слово, ми з ним фронтові камеради, а таке не забувається. Та що там казати, при зустрічі ми все згадаємо,— сказав я, відчуваючи неймовірне піднесення.

— Чоловік переді мною криво посміхнувся.

— Ви працюєте в зоопарку?

— Так.

— Ким? Сміттярем?

— Як вам сказати... Щось на зразок сміттяра, прибиральника і двірника. Та це не має ніякого значення, адже я міг би виконувати й іншу роботу — варто Адольфу ворухнути пальцем, адже я, по суті... власне кажучи... та що там казати...

Язик у мене почав заплітатися, я не розумів, що відбувається, чому оті троє так голосно заіржали, а наіржавшись досхочу, присунулися до мене.

— Досить! А тепер викладай, ти, брудна свиня, смердючий сміттяр, як ти, мерзотник, насмілився бруднити святе для народу ім’я великого фюрера?! — визвірився один з них і почав бити мене по обличчю.

Не володіючи собою, я закричав: «Мерзотники! Бандити!» І враз ніби розверзлась земля, і я полетів у безодню. Ще кілька хвилин я чув їх злобні вигуки «червона сволота!», відчув, як тріщать, ламаються мої кістки під ударами кованих чобіт, і знепритомнів...

Отямився я в тюремній камері і вперше за все своє доросле, свідоме життя заридав — од болю й відчаю. Мені поламали ребра, здавалось, повідбивали усе всередині. Я не міг рухатись, важко було навіть дихати. До того ж очі запливли кров’ю, і я нічого не бачив. Не минути б смерті, якби не допомога політв’язнів, комуністів.

Тижнів через п’ять мене вивели в тюремний двір. Бачив я ще погано, тож не міг розрізняти обличчя. Нас вишикували попарно і наділи наручники таким чином, щоб кожна пара наручників з’єднувала двох чоловік. Я не знав, з ким мене «обвінчали», а мій напарник не міг мене впізнати, оскільки я дуже змінився: посивів, змарнів, згорбився, лице було в синяках і саднах, зуби вибиті на допитах, а очі все ще були наповнені внутрішніми крововиливами. Мій напарник, поправляючи наручники, мацнув мою праву кисть, на якій бракувало двох пальців. Навіть сліпий мене впізнав би по цій руці, а Ганс — тим більше, адже він був хірургом і володів професійною «анатомічною» пам’яттю. Він і впізнав мене по руці, а я його — по голосу.

— Франц, що з тобою ти погано бачиш? — почув я рідний голос, і мої напівсліпі очі наповнилися слізьми.

— Дорогий Ганс, тепер я бачу все, що відбувається в світі...

Ось так ми зустрілися у дворі берлінської гестапівської тюрми.

Нас привезли в табір «Штайнбрук — Шербур». Робота пекельна. Наше щастя, що майже всі в’язні там політичні. Це істотно полегшувало наше існування. Ганс організував допомогу хворим. Різними шляхами й методами діставали медикаменти, дефіцитні ліки, продукти харчування. Здебільшого це здійснювалось через вільнонайманих, а точніше — через тих, хто в душі ненавидів фашизм. Незримий антифашистський фронт діяв, не припиняючи свою діяльність ні на хвилину. Важко перелічити, скільком нещасним допоміг Ганс, скількох вилікував, врятував від загибелі, скількох підтримав, скільком полегшив лиху годину. Це — свята людина!

Гансу пощастило влаштуватися на роботу в табірний лазарет. Він був єдиним хірургом у таборі і швидко здобув авторитет, повагу і любов усіх в’язнів. Його репутація як спеціаліста була настільки висока, що до нього за допомогою зверталися навіть охоронники, яких він теж лікував і оперував. Ця обставина відкривала широкі можливості для добування медикаментів. Одне слово, місяців за два чи три Ганс поставив мене на ноги, повернув мені зір і вставив штучні зуби, зростив усі переломи. А головне — повернув мені віру в життя. То був ще тільки рік. Попереду на нас чекало ще багато випробувань. У тому першому таборі серед усіх ув’язнених Ганс був наймолодшим і найшанованішим. Він був життєрадісний і красивий — і внутрішньо, і зовнішньо. Свій