Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло

тривало до листопада 1933 року. Па всяк випадок я відвідував біржу праці, і 30 листопада мені повезло: одержав направлення на роботу в зоопарк — там потрібен прибиральник. Я любив тварин, птахів і звірів — звичайно, не тих, що носять емблеми з черепами на кашкетах — і того ж дня приступив до роботи. Адміністрація зоопарку, дізнавшись, що я інвалід і одинак, пообіцяла місце вахтера і скромне житло — комірчину в тому ж таки зоопарку. Про краще годі було й мріяти. «Вахтери живуть непогано, робота не тяжка, спокійна. Як порадіє Ганс! Та й зустрічатись зможемо завжди, бо кому ж спаде на думку стежити за вахтером якогось зоопарку»,— подумав я, повертаючись з роботи додому.

Гай-гай! Дома я застав справжній погром: усе перевернуте догори дном, у кімнаті хазяйнують поліцейські. Виявляється, Ганса заарештували ще вранці в університеті. Тут і мене почали допитувати. Я не розгубився, вирішив ні в якому разі не скомпрометувати Ганса. Мене запитали: «Ви знали, що він комуніст?» У відповідь я заторохтів: мені, мовляв, відомо лише те, що він студент, і що у мене з ним не було нічого спільного, оскільки я двірник, а він людина вчена, і що я відчував себе приниженим, бо змушений мешкати з якимсь студентом, не маючи свого житла, а тепер я сам собі господар: маю роботу і скоро матиму житло. Показав їм свій Залізний хрест і з пафосом наголосив, що я — колишній солдат і для мене закон — понад усе. «А чому ж ви, такий патріотичний, дисциплінований німець, у найтяжчі для нас часи не стали штурмовиком, де вас забезпечили б усім, що треба для нормального життя?» — запитали мене. «Мене не взяли через інвалідність»,— збрехав я і показав їм свої шрами. Це справило враження. Мені наказали залишатися в цій же квартирі і не йти на роботу до особливого розпорядження. «Робоче місце в зоопарку буде збережено за вами, зарплату виплатить поліція. Ваше завдання полягав в тому, щоб повідомляти нам по телефону про будь-якого відвідувача, хто постукає до цієї квартири. Максфельд уже в наших руках, але нам потрібні його спільники. Квартплату за вас ми внесемо на місяць наперед. Ви згодні?» — «Яволь!» — гаркнув я. Мені дали підписати якийсь папірець, який я навіть не став читати, бо це вже не мало для мене ніякого значення. В мені закипіла люта ненависть до цих мерзенних типів і блискавично виник план помсти: я завдам оцим бовдурам нищівного удару руками самого Адольфа Гітлера і врятую Ганса!..

Все майно Ганса конфіскувалось, і ті негідники змусили мене й двірника носити книжки і речі мого друга у поліцейську машину. Довелося нести і мій недавній подарунок: двотомний атлас і тритомник «Загальної хірургії». Добре, що на них не було дарчого напису. Власниця будинку фрау Матільда — вдова загиблого на війні кайзерівського офіцера, гладка, як розгодована свиноматка,— взялася допомагати нам, аби засвідчити свою відданість фюреру. «Подумати тільки! Комуніст у моєму будинку! Який жах, яка ганьба!» — стогнала вона.

Лише опівночі все утихомирилось, і я залишився сам у порожній кімнаті, відчувши себе сиротою. Батьки померли давно, брати загинули па фронті ще в 1914 році. Лишилася сестра, яку не бачив багато років, відтоді, як вона вдруге вийшла заміж. А Ганс за гратами, і його, мабуть, катують... Врятувати! Що б там не було — врятувати Ганса! Я сів за стіл і взявся писати лист Гітлеру.

«Мій фюрер! Передусім дозвольте поздоровити Вас із найвеличнішими перемогами на політичному та ідеологічному фронтах. Я, як і кожний чесний німець, схиляюсь перед Вашим великим генієм, Вашою мудрістю, Вашим умом і Вашим талантом. Ви — титан німецького духу! Ви — найвеличніший національний герой, яким пишатимуться усі покоління німецького народу! Слава Вам! Ваш образ я ношу в своєму серці з того щасливого моменту, коли вперше побачив Вас. Це було на Західному фронті, 8 вересня 1914 року, коли нам з Вами вручали Залізні хрести. Ви, можливо, пам’ятаєте той вечір в бліндажі, наше знайомство і нашу розмову. Можливо, пригадаєте і нашу зустріч наприкінці березня 1916 року у військовому госпіталі міста Вюрцбурга, а може, у Вас навіть зберігся мій скромний солдатський подарунок — портсигар І запальничка, які я Вам тоді подарував з любов’ю від щирого серця. Що може бути дорожчим за фронтову солдатську дружбу!..»

Після цього патетичного вступу я виклав суть справи, поручившись головою за порядність, благородство і чесність Ганса Максфельда, і попросив Гітлера заступитися й випустити його на волю в ім’я справедливості, гуманізму і нашої фронтової дружби. В цьому ж листі виклав свою біографію, розповів про братів, які віддали своє життя за фатерлянд, про свої численні поранення й поневіряння і висловив надію, що «великий фюрер» візьме до уваги моє слізне прохання.

Удосвіта я вже був на головпоштамті і відправив рекомендований лист. Поштову квитанцію затиснув у руці як дорогоцінну реліквію, не знаючи, куди її сховати.

Тиждень я жив немов на вулкані, з тривогою чекаючи відповіді. «Не може бути, щоб гітлерівські сатрапи не показали Гітлеру листа від його фронтового друга. І не може бути, щоб Адольф, той Адольф, який гаряче тиснув мені руку в бліндажі й казав «я не забуду цього», коли я заступився за нього перед грубіяном Шульцом,— не може бути, щоб він відмовився допомогти мені!» — думав я.

8 грудня, в п’ятницю, о дев’ятій годині ранку поштар під розписку вручив мені офіційний конверт зі штампом міністерства внутрішніх справ. На офіційному бланку було надруковано: «Шановний гер Норден! Просимо Вас прибути 8 грудня о десятій годині в міністерство внутрішніх справ на Кенігсплац, 6. Цей лист пред’явите в Бюро перепусток (там же). Перепустка Вам уже замовлена. З повагою. Хайль Гітлер!» Від радості й хвилювання я аж заплакав. Не будуть же просто так викликати в міністерство! Значить, одержали наказ згори! Значить, Гітлер мене прийме! Молодець Адольф, не обманув моїх надій! Цікаво, в чому мене поведуть до нього — у цьому чи переодягнуть у щось пристойніше? Втім, яке це має значення! Головне — врятувати Ганса!..

У моєму розпорядженні залишалося 55 хвилин. Я швидко одягнувся, бо ж готувався до візиту давно: почистив і відремонтував старе пальто, випрасував поношений костюм, черевики блищали. На