Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Ти став іншим… Я таким тебе раніше не знала.

Він не відповів, і розмова урвалася. Інгрід стомилася боротися зі сном і таки заснула. Касян відчув це майже фізично. Йому ніби полегшало. Сам того не бажаючи, з першої зустрічі чомусь відчував і проймався всіма її болями, Коли дівчині було важко, ця вага лягала і на його плечі, коли ставало легше — його сповнювало почуття радості, тихої і зовні ніби безпричинної. Зараз, коли вона заснула, Касян вільніше міг думати про себе, про ті незбагненні повороти, які доля готує людині, пропонуючи кожну наступну хвилину вибирати, куди йти. Його мучив сумнів, чи правильно він вчинив, відмовившись від наміру пробиватися на схід через гори і тундру і далі через лінію фронту, до своїх? Касян знав, що фронт усе ще стоїть за Кіркінесом, на берегах порожистої Наатсо-Йокі. Там групу Боярова повинні були чекати, зустрічати з рейду. Але строки повернення минули, і тепер уже там на них не чекають, тепер протягом двох тижнів групу мали зустрічати в іншому місці, а потім… Потім їх будуть вважати пропалими безвісти.

— Ролфе, ти не спиш?

— Ні.

— Слухай, може, розгорнемо рацію?

— Навіщо? Щоб нас засікли сторожовики?

— Ми вже далеко, хай засікають.

— А з ким ти хочеш зв'язатися?

— Я солдат. Мене послали в тил до німців з завданням, а я…

Ролф деякий час мовчав, потім нахилився вперед, сперся грудьми на спинку крісла, в якому сидів Касян, і спитав:

— Ти шкодуєш, що пішов з нами?

— Ні. Але я обов'язково повинен зв'язатися зі штабом моєї дивізії і сповістити, що сталося з іншими хлопцями з нашої групи і де я сам. Ти пам'ятаєш хвилю, на якій зв'язував нашого лейтенанта з розвідвідділом?

— Пам'ятаю.

— Тоді спробуй розгорнути рацію.

— Я ще не бачив передавача і взагалі…

— Що взагалі?

— Боюсь, не вистачить потужності. Але треба подивитися.

— Прошу тебе, подивись, тому що, коли я не зв'яжусь із своїм начальством, доведеться мені, висадивши вас у Лонгірі, мотати на схід до самого Мурманська. Це твердо, Ролфе.

— Добре, я спробую. Хай лиш трохи просвітлів.

— Дякую. — Касян. озирнувся на Інгрід. — Спить?

— Спить.

— Навіщо ти умовив її їхати з нами?

— Я не вмовляв. Просто ми довгий час не бачились з нею.

— А ви що, заручені?

— Ні, заручин не було. Ми вчились разом, дружили. Збирались одружитися… Але тоді ми були ще зовсім дітьми, а потім окупація, і про це довелося надовго забути.

— Війна… У мене теж була дівчина. Катею звали. Катериною.

— Катаріна. Гарне ім'я. А чому була?

— Може, і є. Хіба тепер можна в чомусь бути певним?

Праворуч по курсу раптом проглянула далека бліда смужка. Вона на одну мить позначила горизонт і зникла. Коли з'явилась знову, Касян зрозумів: це пробивається крізь непроглядну темряву полярної ночі ще кволий, тільки-тільки народжений день.

— Здається, світає, — сказав він Ролфу.

— Скоро зміниться вітер, і тоді море заспокоїться… Що це там попереду?

— Схоже на покришений лід.

— Лід так далеко не заходить. Не забувай, тут Гольфстрім.

— Тоді що ж це таке?

— Ти зменш оберти. Треба як слід роздивитися. — Ролф дістав в футляра шістнадцятикратний бінокль, подарунок боцмана. Нахилившись через плече Касяна до вітрового скла, вдивлявся в сіру пляму на поверхні моря, що наближалася прямо по курсу. — Не розумію… Здається, косатки захопили стадо моржів. Поверни трохи праворуч, вони мчать прямо на нас. — Касян повернув кермо. «Крістіна» слухняно підставила борт хвилі і почала обходити моржів і косаток, Коли човен злітав на гребінь хвилі, їх уже можна було бачити неозброєним оком. Моржі летіли на швидкості, яку лиш могли дозволити їхні могутні тіла, що, мов чорні шаблі, злітали над водою і врізалися в неї, розкидаючи навколо білі піняві бризки. Їх було багато і неслися вони такою щільною масою, що вода навколо них, здавалося, кипіла. Косатки атакували за всіма правилами військового мистецтва. Наблизившись до моржів, ці кровожерні тварюки розтікалися віялом і, поступово випереджаючи стадо, шикувалися кордонами обабіч нього. Наче досвідчені гончаки, не динній моржам розбігтися, вони весь час стискали кордони, поки не зімкнули кільце, Тоді, як по команді, розвернулись до стида і кинулись на свої жертви. Море закипіло ще бурхливіше, проїм тепер уже чорнішою, кривиною піною, Місце, де відбувалась ця нерівна битва, перетворилось на озеро крові посеред мори.

Небагатьом моржам пощастило втекти. Зажерливі косатки легко доганяли їх і різали, неначе ножами.

— Добре, що Інгрід нічого цього не бачила, — сказав Ролф.

Касян промовчав, наддав газу, і човен ліг на попередній курс.

Кругом уже трохи посвітліло. Сонце все ще ховалося десь за горизонтом, але, певне, вже не так глибоко, як раніше. Його промені блукали тепер над морем ще млявим, розмитим світлом, проте і з його допомогою вже можна було бачити значно далі. В небі позначились високі перисті хмари, під. ними проносились низькі, розірвані вітром хмарини.

Цього короткого полярного дня сонце над морем так і не з'явилося. За островом Ведмежим, що довго маячив з правого борту, ніби перекинута догори дном шлюпка, сутінки загусли, а через деякий час на море знову спустилась ніч. Чи то звикли очі, а може, ще з якоїсь причини, але зараз ніч уже не здавалась такою непроглядною і не лякала так, як раніше.

Ролф пішов на корму, зачепив на кінець щогли антену і, не розв'язуючи паруса, підняв блоком щоглу догори. Потім, вмостившись біля дверей рубки, розчехлив рацію, підключив батареї і довго шукав в ефірі хвилю радіостанції розвідвідділу