Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

де, безперечно, раніше зберігав гроші, викрадені Негоро, і з останніх сил вивів кров'ю, немов епітафію, свої ініціали на дереві. Дінго, ймовірно, чимало часу провів перед цими двома буквами! Він навчився розпізнавати їх серед усіх інших літер алфавіту. Однак, не забув! Потім Дінго вийшов на берег океану, де його підібрав капітан «Вальдека», і, нарешті, потрапив на «Пілігрим», де він знову зустрівся з Негоро. Останки мандрівника тим часом зотлівали в нетрях Центральної Африки і всі вже забули про загиблого, окрім його вірного собаки. Так, без сумніву, все саме так і відбувалося. Дік Сенд і Геркулес вже зібралися ховати рештки бідолахи Самюеля Вернона, аж раптом Дінго з несамовитим гавкотом вибіг з хатини.

Цієї ж миті знадвору долинув жахливий крик. Вочевидь, Дінго напав на когось.

Геркулес кинувся за ним. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і Бенедикт вибігли за ним, вони побачили, що пес накинувся на якусь людину, яка тепер качалася по землі, намагаючись звільнитися від собаки, що вчепився їй в горло.

То був Негоро.

Наближаючись до гирла Конго, де він збирався сісти на пароплав до Америки, португалець полишив свій ескорт і сам один пішов до місця, де він підступно вбив довірявшого йому Вернона.

Він мав особисту причину повернутися сюди і всі зрозуміли яку, коли побачили в свіжій ямі біля підніжжя смокви декілька жмень французьких золотих монет. Вочевидь, після вбивства Самюеля Вернона, але перш ніж потрапити до рук португальців, Негоро закопав у землю вкрадені гроші, аби коли-небудь повернутися за ними. Якраз тієї миті, коли він зібрався скористатися плодами свого злочину, Дінго вистежив його і вчепився йому в горло. Захопленому зненацька покидьку все ж таки вдалося витягнути з-за паска ніж і з силою всадити його в груди собаки, аж коли Геркулес підбіг до нього з вигуком:

– Ах ти паскуда! Задушу!..

Проте втручання Геркулеса не знадобилося. Португалець більше не рухався: можна сказати, що доля спіткала злочинця в тому місці, де він скоїв свій злочин. Однак, поранення вірного пса також виявилося смертельним – собака поповзом добрався до того місця в хатині, де було вбито Самюеля Вернона, і там помер.

Геркулес закопав останки мандрівника глибоко в землю, а оплакуваного усіма Дінго поклали поруч.

Негоро не було більше серед живих, однак туземці, що супроводжували його з Казонде, знаходилися десь неподалік. Помітивши, що португалець довго не повертається, вони, зрозуміло, відправляться шукати його на березі річки, що становило серйозну загрозу для мандрівників.

Дік Сенд і місіс Уелдон порадилися що робити далі. Діяти слід було негайно, не втрачаючи ні секунди.

Було вже цілком зрозуміло, що велика річка, по якій вони пливли, – це точно Конго, яку туземці називають Кванго або Ікута-я-Коного; дехто називає її також Заїр, інші – Луалабі. Власне це була та сама найбільша водна артерія Центральної Африки, яку відважний Стенлі прозвав «Лівінгстон», але географам, можливо, слід було б замінити цю назву на ім'я самого Стенлі.

Однак, якщо це – Конго, то в записці Самюеля Вернона вказано, що гирло річки знаходиться на відстані сто двадцять миль від цього місця, але, на лихо, тут річка була непрохідною. Жоден човен не перетнув би могутній водоспад, – ймовірно, це були водоспади Нтама.

Слід йти пішки берегом милю або дві і, оминувши водоспад, будувати пліт і знову пуститися вниз за течією.

– Залишається вирішити, – мовив Дік Сенд, – яким берегом ми підемо: лівим, де ми зараз знаходимося, або правим. І цей, і інший небезпечні, місіс Уелдон, слід остерігатися туземців. Однак, мені здається, що на цьому березі ризик більший, оскільки тут слід остерігатися зустрічі з ескортом Негоро.

– Переправляймося на інший берег, – відповіла місіс Уелдон.

– Однак, чи зможемо там пройти? – далі міркував вголос Дік Сенд. – Дорога до гирла Конго, ймовірніше, пролягає на лівому березі – недарма ж Негоро просувався саме ним. Однак, не важливо! Вагатися немає часу. Проте, перш ніж ми переправимося на правий берег всі разом, я сам один перевірю, чи можна спуститися річкою нижче водоспаду.

Це дійсно було розважливіше і Дік Сенд одразу ж почав втілювати свій план.

За шириною річка, в місці, де знаходилася хатина француза-дослідника, не перевищувала чотирьохсот футів, і молодому моряку, вправному до керування веслом, неважко було її перетнути. Місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт, допоки Дік не повернеться, мусили залишитися на лівому березі під охороною Геркулеса.

Залишивши усі вказівки, Дік вмостився в каное і вже збирався відштовхнутися від берега, як місіс Уелдон промовила:

– Ти не боїшся, Діку, що течія затягне тебе у вир?

– Ні, місіс Уелдон. Я омину її на відстані в чотириста футів.

– А на тому березі?

– Я не висаджуватимуся, якщо відчую найменшу небезпеку.

– Візьми з собою рушницю.

– Добре. Будь ласка, не хвилюйтеся за мене.

– Можливо, нам все ж таки краще залишатися вкупі, Діку? – додала місіс Уелдон, неначе мучилася від передчуття лихого.

– Ні, місіс Уелдон… Я мушу поїхати сам, – відповів Дік Сенд. – Це необхідно для загальної безпеки. Я повернуся менше ніж за годину. Пильнуй, Геркулесе!

З цими словами Дік відчалив, направивши човен до іншого берега.

Місіс Уелдон і Геркулес, зачаївшись серед заростей папірусу, не зводили з нього очей.

Дік Сенд швидко досяг середини річки. Течія тут була не занадто сильна, проте відчутна. Однак вже за чотириста футів від цього місця вода з диким ревінням спадала зі скелі і водяні бризки, підхоплені західним вітром, долітали до каное, в якій сидів Дік Сенд. Юнак здригнувся від думки, що, якби вони були менш уважні минулої ночі, каное неминуче потрапило б у водоспад, який викинув би на прибережні камені лише п'ять понівечених трупів. Проте, зараз такої небезпеки не було: каное перетинало річку майже по прямій, для цього достатньо було вправно керувати кормовим веслом.

За чверть години Дік дістався правого берега річки і вже готувався на нього зістрибнути, однак цієї миті раптом здійнявся галас, і з десяток дикунів кинулися до зеленої купи, яка прикривала каное.

Це були дикуни-людожери з селища на палях. Впродовж тижня вони йшли слідом за мандрівниками правим берегом річки. Коли човен пропливав під палями і з нього зірвало трав'яний оберіг, вони побачили, що на уявному плавучому острівці ховаються люди, і припустили за ними. Вони були впевнені, що здобич не зникне, оскільки водоспад перекривав річку і втікачам рано чи пізно довелося б висадитися на берег.