Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

днів і, без сумніву, настане кінець усім нещастям пасажирів «Пілігрима»! За цей час кожен з них виявив чимало самовідданості і, якщо Дік Сенд не визнавав, що його вклад був найбільшим, то це визнавали його друзі, і можна було не сумніватися, що місіс Уелдон потурбується про нього.

Однак, вночі 18 липня сталася подія, яка ледь не коштувала всім їм життя.

Близько третьої години після опівночі вдалині на захід почувся якийсь заглушений відстанню гуркіт. Дік, дуже стривожений, вирішив дізнатися, що є джерелом цього шуму. Поки місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт спали під напиналом, він покликав Геркулеса на ніс човна і попросив його гарненько прислухатися.

Ніч була тиха. Жодного вітерця в повітрі.

– Це море! – промовив Геркулес і очі його заблищали від радості.

– Ні, – заперечно похитав головою Дік Сенд.

– Що ж це? – запитав Геркулес.

– Дочекаємося ранку, а поки будьмо обачні.

Після цього Геркулес повернувся на корму до свого весла.

Дік Сенд залишився на носі човна. Він напружено вслухався. Гуркіт наростав. Незабаром він перетворився у віддалений ревіт.

День настав одразу, майже без зоряниці. На відстані в півмилі вниз за течією над річкою в повітрі висіло щось на зразок хмари. Втім, це був не туман – це відразу стало зрозуміло, коли при перших променях сонця в хмаринці з одного берега на інший перекинулася кольорова веселка.

– До берега! – на всю глотку заволав Дік Сенд так, що аж розбудив місіс Уелдон. – Попереду водоспад! Ця хмарина – водяні бризки! До берега, Геркулесе!

Дік Сенд не помилявся. Русло річки нижче за течією раптово обривалося вниз, утворюючи стіну висотою в сто футів, з якої річка спадала з стрімким, величним водоспадом. Ще півмилі і каное поглинула б прірва.

Розділ дев'ятнадцятий. «С. В.»

Потужним помахом весла Геркулес направив човен до лівого берега. На щастя, швидкість течії ще не збільшилася, оскільки річка майже до самого водоспаду зберігала пологість своїх берегів. Лишень перед водоспадом дно різко обривалося, а течія відчувалася тільки за триста – чотириста футів від нього.

Лівий берег вкривав густий, незайманий ліс. Крізь його суцільну листву не проникав жоден промінь світла. Дік Сенд з жахом вдивлявся в ці хащі, в яких мешкали людожери внутрішнього Конго і які тепер мандрівники змушені перетинати пішки, оскільки плисти річкою далі було неможливо. Про те, щоб оминути водоспад, тягнучи за собою пірогу, не могло бути й мови. Яка жорстока несподіванка для змучених людей, які сподівалися сьогодні-завтра прибути в португальські поселення в гирлі річки! До нині їм так щастило! Невже тепер доля покине їх напризволяще?

Пірога наближалася до лівого берега. З кожним помахом весла, Дінго проявляв все більше дивних ознак нетерпіння і горя.

Дік Сенд помітив це – він завжди був насторожі, оскільки небезпека чатувала на кожному кроці – і запитав себе: чи не ховаються на березі серед заростей високого папірусу дикуни або ж хижі звірі? Проте, невдовзі він зрозумів, що Дінго зовсім не розлючений.

– Погляньте, Дінго ніби-то плаче! – вигукнув малюк Джек, обіймаючи шию пса.

Однак, Дінго вирвався з обіймів хлопчика, зістрибнув у воду за двадцять футів від берега, вибрався на нього і зник у високій траві.

Ані місіс Уелдон, ані Дік Сенд, ані Геркулес й гадки не мали що сказати.

За кілька секунд пірога м'яко увійшла носом в зелену товщу прибережних рослин. Сполохані наближенням людей, в повітря з різкими криками здійнялися рибалочки і сніжно-білі чаплі. Геркулес міцно прив'язав пірогу до стовбура мангру, що низько схилився над водою, і всі мандрівники вибралися на берег. У лісі не було видно жодної стежки, однак прим'ята в багатьох місцях трава свідчила про те, що тут недавно пройшла людина або звір.

Дік Сенд із зарядженою рушницею і Геркулес із сокирою в руках рушили вперед. Й десяти кроків не пройшли, як натрапили на Дінго. Пес, припавши носом до землі, приривчасто гавкаючи біг по якомусь сліду і неголосно вив. Щось незрозуміле привабило його до берега, а тепер тягнуло вглиб лісу. Це було зрозуміло всім.

– Увага! – промовив Дік Сенд. – Місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт, не відставайте, будь ласка! Геркулесе, будь напоготові!

Цієї миті Дінго підняв голову й нетерпляче застрибав на місці, немов припрошуючи слідувати за ним.

За кілька секунд місіс Уелдон та її супутники підійшли до підніжжя старої смокви в самому серці хащів.

Під нею виднілася стара, похилена набік халупа. Дінго зупинився перед нею і жалібно завив.

– Агов, є хто? – крикнув Дік Сенд.

Він зайшов всередину.

Місіс Уелдон і всі решта пішли за ним. На земляній підлозі було розкидано кістки, побілілі від вологого повітря.

– Тут померла людина, – промовила місіс Уелдон.

– І Дінго знав цю людину! – підхопив Дік Сенд. – Напевно, це був його господар. Погляньте!

Дік Сенд вказав пальцем вглиб халупи, на стовбур смокви, з якого було зчищено кору.

Там виднілися дві великі червоні літери, майже затерті, проте все ще помітні.

Дінго сперся правою лапою на стовбур, неначе вказуючи на ці букви мандрівникам.

– «С» та «В»! – вигукнув Дік Сенд. – Дві літери, які Дінго впізнає серед усіх інших літер алфавіту. Ті самі літери, що вигравірувано на його нашийнику!

Раптом, він замовк і, нахилившись, підняв у кутку невелику позеленілу мідну коробку.

Коли він відкрив коробку, з неї випав клаптик паперу. Дік Сенд прочитав наступне:

Тут… за 120 миль від океанського берега… 3 грудня 1871… смертельно поранений… пограбований моїм провідником Негоро… Дінго!.. До мене…

С. Вернон.

Ця записка пояснювала все. Французький мандрівник Самюель Вернон, відправляючись досліджувати Центральну Африку, найняв провідником Негоро. Гроші, які взяв з собою мандрівник, пробудили жадібність у негідника-португальця, і він вирішив заволодіти ними. Самюель Вернон, діставшись берега Конго, зупинився в цій халабуді. Тут Негоро смертельно поранив його, пограбував і покинув напризволяще… Скоївши вбивство, Негоро, без сумніву, втік у португальські володіння. Однак, там його заарештували як агента работорговця Алвіша; в Сан-Паулу-ді-Луанда його засудили до довічного ув'язнення в одній із каторжних в'язниць на території колонії. Ми знаємо, що йому вдалося втекти звідти, пробратися до Нової Зеландії і влаштуватися там коком на «Пілігрим» до горя тих, хто знаходився на цьому кораблі. Однак, що відбувалося в хатині після злочину? Легко було здогадатися. Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, в якій вказав час, причину вбивства та ім'я душогубця. Він заховав її в коробці,