Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

— Ми самі дійдемо, — відповів я.

— Я вирізьблю прекрасну скриньку для Аріель, обіцяю, — він перебіг площу, закинув ногу на «Індіана» і миттю зник.

Ми вже були на півдорозі додому, звертали на вулицю Тайлер, коли під’їхав «Паккард» і зупинився біля нас. Тато визирнув з вікна:

— Залазьте хутчіш, — його залізний тон чітко показував, що тато гнівається. Причина зрозуміла — наша відсутність, хоча й будь-що інше, що оселилося тими днями в будинку Брендтів, могло його розлютити.

Джейк не встиг забити місце біля водія, тому біля тата вмостився я.

— Я вже все містечко перевернув, поки шукав вас, — він перемкнув коробку передач і натис на газ.

Я пояснив татові всі перипетії, він не перебивав. Потім здивовано подивився на мене і мовив:

— Нічого собі! — на тому його лють умить вивітрилася.

— Ти розмовляв із Карлом? — запитав я в батька.

— Не вдалося пробитися крізь ворота, Френку.

— Ти думаєш, вони знають?

— Упевнений, що їх поінформували. Якби ж я міг поговорити з бідолашним хлопцем…

— Можливо, трохи згодом, як усе трішки вгамується?

— Побачимо, Френку, — безнадійно відповів тато.

Удома ми наводили останні штрихи перед прощанням, тато потелефонував дідові і повідомив, що ми знайшлися. Далі всі всілися в «Паккард» і попрямували до бюро містера Ваеля.

Ми прибули на місце о четвертій; мама, дід та Ліз уже чекали на нас. У мами був інший вигляд, ніж того вечора, коли вона вилетіла з дому, бо тато забагато згадував ім’я Господа в її присутності. Суворість щезла, і я сподівався, що злість також. Вона була крихітною та вразливою. Я міг порівняти її з порожньою шкаралупкою від яйця, яка будь-якої миті могла розкришитися. Мама завжди була рушійною силою нашої сім’ї, нестямною нашою міццю. Як важко було бачити маму геть інакшою…

Вона ніжно всміхнулася і поправила мою краватку:

— Маєш чудовий вигляд, Френку.

— Дякую.

— Хлопці, з вами все гаразд?

— Ага, — відповів я їй. — Звісно.

— Я повернуся. Мені лише потрібно… трішки часу. Я так думаю… — вона відвела погляд убік. Там стояла труна, з обох боків її прикрашали квіти. — Ну що ж, ходімо.

Несподівано мама взяла мене за руку, і ми пішли до труни. Тієї миті я подумав, що вона мала б тримати іншу руку — руку мого батька. І зрозумів — між ними щось утрачено, щось, що тримало маму поруч із нами, а тепер вона втекла. Зрозумів також і дещо інше: ми втратили не лише Аріель, ми втрачали одне одного. Потроху ми втрачали все.

Раніше я вже був присутній на прощанні з померлим, а звідтоді відвідав чимало таких прощань, і я збагнув велике значення ритуалів, що супроводжували смерть. Так важливо одразу попрощатися, а зробити це самому майже неможливо. Ритуал слугує нам опорою, допомагає не впасти і підтримує, допоки найгірше не зостанеться позаду.

Прийшло дуже багато людей, мешканці округу Сіу завітали, щоб висловити свою пошану. Можливо, вони прийшли, бо знали Аріель чи тата або маму, а можливо, знали нас як сім’ю. Ми з Джейком стояли осторонь, поки батьки приймали співчуття і найкращі теплі слова та згадки про свою доньку. Батько, як завше, випромінював шанобливість і повагу, мама зосталася шкаралупою, на яку боляче було дивитися. У мене було відчуття, що вона будь-якої миті може розбитися. Ліз стояла поруч із нами, і я був їй за це вдячний. Це тривало вже довгенько, ми переминалися з ноги на ногу, а ще ж був далеко не кінець.

— Можна я трішки подихаю повітрям? — попросився я в Ліз.

— А можна мені? — додав миттю Джейк.

— Добре, — погодилася Ліз.

— Ти перекажеш це мамі з татом?

— Звісно, не хвилюйтеся.

Ми вишмигнули з кімнати і пробралися крізь центральний вхід назустріч помаранчевим вечірнім променям, які купали Нью-Бремен. Похоронна зала була розташована в гарній старій будівлі, що колись належала чоловікові на ім’я Фарріґат. Давним-давно він побудував великий консервний завод у долині річки Міннесота, що приніс йому чималі статки. Ми побрели далеко від ґанку, де стояли містяни, які прийшли вшанувати пам’ять сестри, аби ніхто нас не міг помітити. Я не бачив необхідності відповідати комусь, не мав жодного бажання говорити.

Джейк підійшов до густої трави, що росла у віддаленому закутку власності Ваеля, і вирвав конюшину з чотирма листочками — мав неймовірну здатність помічати всілякі дрібнички. Повільно смикаючи листочки, він спитав:

— Як думаєш, мама сьогодні повернеться?

Я помітив стареньку пару, яка нетвердою ходою підіймалася сходами до приміщення, і подумав, що зовсім скоро один із них, а може,