Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Гайдамаки загули.

– А що, дід правду каже – тепер за нами ціла земля стоїть! – гукнув один зі старшин і всі його підтримали.

У колі зашуміли, заговорили, засперечались… Раптом хтось крикнув:

– Неживого хочемо!

– Залізняка!!! – нараз тисячоголосо ревнуло військо.

– Максима!!!

– Бондаренко, Бондаренка! – почулося з іншого кінця.

– Залізняк!!! – з тисяч грудей вирвався крик і ехом розійшовся аж до Грекового лісу.

– Бондаренка! – не шкодуючи горлянки, репетував якийсь молодий козачина.

– Залізняк!!! – вкладаючи всю душу в це ім’я, крикнув народ, що зійшовся сюди з усієї України. Зійшовся задля того, аби зустріти тут свою долю, долю свого краю. Аби розбудити її.

– Залізняк!!! – вдруге гукнули повстанці.

– Залізняк!!!

– Бондаренко! – продовжував хрипіти козачина, але його хтось штовхнув у бік.

– Та заткнися ти.

Дід з-поміж старшини вивів на середину Максима Залізняка.

– Кидайте шапки.

За мить гайдамаки закидали отамана своїми шапками, виявляючи до нього свою довіру, повагу, любов, надію… Десяток тисяч душ назвали Залізняка своїм батьком.

– Ну що ж, голубчику, військо вибрало тебе не просто отаманом – гетьманом! Давайте булаву, – мовив дід, і йому хтось приніс її, замотану в червону китайку. Дід подав булаву Залізнякові.

– Бери булаву!

– Не хочу, – відповів Залізняк, як велів старий звичай.

Дідуган підійшов удруге:

– Бери булаву!

– Відчепися від мене, діду. Не треба мені вашої булави.

Старий заговорив і втретє:

– Бери булаву, сучий сину!!!

Залізняк підняв булаву високо над головою.

– Слава!!! – заревіло військо, ніби вистрелило сто гармат.

Тим часом дідуган взяв із землі у долоню болота. Він кинув грязюку Максимові в обличчя, добре розтер.

– Щоб не зазнавався, сучий сину. Ми тебе, сучого сина, гетьманом вибрали, ми й скинемо!

Нарешті дідуган відійшов. Біля Залізняка стали два бунчукові товариші: один – з бунчуком, другий – з запорозькою корогвою Пречистої Діви. Максим високо над головою тримав булаву.

– Слава!!!

Ніч була місячна. Зірки світили так ясно, як не світили вже давно. Принаймні, Максим вже давно не бачив таких зірок і мимоволі замилувався ними. Він уже перевірив варту навколо табору і тепер стояв собі, дихав нічним повітрям та курив люльку. Також він дав декілька важливих наказів своїм старшинам. Це – на випадок, коли москалі його арештують. Найперше – не вступати в бій, а швидко розбрестися лісами та Диким Полем, поділившись на дрібні ватаги. Усе майно надійно заховати. Зберегти боєздатність загонів, котрі мають вести «лісову» війну із загарбниками. Усі документи, в разі чого, переховати, а потім передати кошовому Калнишевському. Між документами – і «Золоту грамоту». Нехай хитрий Калниш сам думає, що ж цим має робити.

Однак це мало відбутися лише в крайньому разі: Залізняк покладав дуже велику надію на переговори з москалями.

У своїй голові новий гетьман постійно прокручував те, як має вести ці переговори із Гур’євим, якої сторони триматися і на чому наполягати. Залізняк і його канцелярія вели переписку із московськими полковниками і генералами вже давно, відколи почалося повстання. Гайдамаки запевняли царську владу у тому, що повстали вони не проти державного ладу, а проти католицьких ксьондзів, орендарів та ненависних конфедератів. Залізняк хотів будь-що залучитися підтримкою російських генералів не лише для того, щоби вести подальшу боротьбу із подяками, а й щоби унеможливити конфлікт із москалями, до котрого повстала Україна поки що була не готова.

Козацька рада і обрання його гетьманом було одним із кроків для того, щоби замкнути на собі місію переговірника. Напевно, москалі почнуть переговори багато з ким у гайдамацькому війську, намагаючись розхитати його, розколоти і тим самим послабити позиції, однак тепер уже нехай буде відомо всім: є Україна і є гетьман!

Тривогу в душі посіяли вісті від кошового отамана. Якщо москалі і справді так вороже настроєні і підуть на Україну війною, то скоро все тут перетвориться на згарище і пустелю. Ні, цього допустити не можна. Треба будь-що переконати москалів у своїй дружбі. Що ж до кошового… Калниш – старий і хитрий лис. Він уже стільки років тримає владу на Запоріжжі в своєму залізному кулаці і тою владою поступатися ні перед ким не хоче. Досі він був єдиним представником козацтва, із котрим рахувався царський двір, тепер же він, Залізняк, може перехопити це, а разом із тим і владу на землях запорозьких. Певно, старий лис налякався…

За тими думками Максим не відразу зауважив, що до нього наближається якась постать. Приглянувся – Гонта.

– Що, роздумуєш, пане гетьмане?

– Міркую, пане полковнику.

– Бачу, не прийшла тобі до душі запорозька порада.

Залізняк посміхнувся.

– Тут, пане Іване, не в тім річ. Порада хороша: кошовий по-своєму про край дбає. Я про інше. Мене люд гетьманом вибрав і годилося б зробити щось достойне, а не сховатися в кущі. З мене і так толку без війська мало буде: гайдамацьких ватагів багато, що загони водити зможуть. Не гірш за мене хлопці справляться. Непотрібним я стаю. От і надумав здатися москалям.