Ярослав Іванович Ярош - Судний день

На це недовірливо озвався Гонта.

– Одначе великі вуха та довгі руки у ваших депутатів. Наказ у канцелярії ще й не до кінця написаний, а у вас вже копія.

Посланець відповів спокійно:

– У царській канцелярії за добрі гроші ще й не таке можна дістати. Та ви повірте мені, брати, правда цьому. Ми летіли сюди без перепочинку на змінних конях не один день та ніч, з утоми падаємо, та встигли. Тож вірте нам, недобре замислила цариця.

На якийсь час запала мовчанка.

– Віримо вам, спасибі братове. Що ж, від них можна було такого чекати. Мусимо бути тепер пильними, бачу: воювати прийдеться не лише з ляхами, а й з москалями. Ну що ж, панове, двічі не вмирати.

У голосі Залізняка почулася досада.

– Гей, панове запорожці, а чому б вам, низовим лицарям, не вийти з густих комишів дніпровських, з трав степових та не стати разом з нами проти супостата. Чому б вам не підтримати своїх братів, одна ж мати нас породила, – зло сказав Гонта до запорожців, ніби звинувачуючи. Посли залишалися спокійними:

– Станемо, та не тепер. Не прийшов іще той час.

Усі присутні подивилися на сивовусого, який сказав це. Він пояснив:

– Зараз відверто ставати на бій з москалями та ляхами одночасно – це загубити себе й військо. Поки що за ними сила – навіть разом не встоїмо. Треба зараз розбитися на дрібні ватаги та розчинитися в лісах, степах та яругах і шарпати ворогів, доки не прийде час.

Ці слова знову посіяли замішання поміж старшиною.

– Що ти таке говориш, брате. Он сива чуприна, а казна – що радиш. Як ми розбредемося: ворог нас швидко поодинці, як курчат, подушить, – обурливо мовив Максим.

– Не подушить. Маємо вісті, що турки скоро підуть війною на москалів. Війська будуть переведені на південь, тоді й прийде наш час. І не тільки півня червоного пустимо по Правобережжю, а й на лівому боці запалає, і на Дону. Всюди люд козацький кривду терпить від панів: чи то ляських, чи своїх, чи московських. А там, як Бог дасть, – виб’ємо панів, чорт забере Катерину, – та гірше не буде.

Ці слова знову посіяли поміж старшиною гул. Багато хто згодився з кошовими посланцями.

– Якщо зараз станемо, будемо битися з цілою московською силою та з донцями. Краще воювати так, як гайдамаки звикли: швидко налетіти, розгромити та назад у ліс. Будемо на своїй землі громити військо, а з донцями бесіду заведемо: клянуся бородою сатани, що половина до нас перебіжить.

– Та й солдати, і гусари в більшості українці з Лівобережжя – як-не-як, а брати наші. Добре покличемо, також багато хто на наш бік стане. Тож, думаю, варто прислухатися до поради кошового.

Залізняк побачив, що старшини пристали на таку думку. Поглянув на Гонту. Той запитав запорожців:

– Я чув, що воєвода Потоцький кликав на поміч татар і турків. Та чи вони й справді підуть на москалів, а чи тільки хваляться за своїм звичаєм?

Запорожець відповів:

– Пане Гонто, наші посланці є не тільки в Петербурзі, але й у Ханщині та Туреччині. Султан наказав військо збирати й підтягувати до Очакова та Хаджібея. Орда заворушилася. Бусурманам як кістка в горлі те, що москалі на Ляхистан поперлися. Адже вони й самі бачать, що Польща конає, хочуть і собі шмат відкусити. А тут ще пруси та англійці намовляють, обіцяють грошей. Їм також як кістка в горлі зростання Петербурга. Так що турки скоро заворушаться, їх лише підштовхнути трохи треба.

– І як це? – недовірливо перепитав Залізняк.

Посол пригладив вус, ніби вагався, чи говорити, чи ні.

– Говори, брате, тут усі свої, і навіть під тортурами та карою смерті не видадуть таємниці. Чи правда, панове?

– Правда, – дружно відповіли старшини.

– Коли так, то слухайте. Багато з конфедератів поховалися у містечках турецьких приграничних, тікаючи від гайдамаків. От запорожці, як піддані цариці, ті міста й поскубають. Турки розсердяться – хороший привід до війни.

Тепер запала мовчанка. За якийсь час її перервав Залізняк.

– Бачу, кошовий також не сидів склавши руки. Добре він все обдумав, хитрує. Сподіваюся тільки, що не перемудрує він сам себе.

Це було закінчення розмови.

– Коли так – то й так, – мовив до своїх супутників сивовусий посол. – Ми своє сказали. Тепер нехай наш язик інше діло робить: зубам помагає. Давай, Максиме, обід!

Рада відбулася ввечері, коли трохи спала денна спека та всілася курява. Гайдамаки зібралися в коло, оточивши зроблений нашвидкуруч поміст із грубих дубових дощок. У колі вже була старшина. Говорили коротко, по-військовому, швидко вирішивши багато питань, а між тим і призначення Івана Гонти уманським полковником: йому було надано пернач і бойове знамено.

Після того в коло вийшов старий дід – певно, найстарший із гайдамаків.

– Панове-товариство! – заговорив тремтячим голосом. Усі тут же затихли, почали слухати. Дід продовжив:

– Коли ми прийшли до Холодного Яру, то вибрали собі старшин, отаманів, що мали вести нас до бою. Тепер же ми визволили велику частину нашої України від панського ярма, під наші стяги стали тисячі посполитих, ми відродили козацькі звичаї і порядки. Тому, за давнім законом козацьким, ми тут, на великому військовому колі маємо вибрати собі не просто отамана, а