Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

— Можна тебе поцілувати? — він подумав, що треба було б стати на коліна перед нею, але цей жест видався йому фальшивим і театральним. Крім того, дуже боліла спина. А ще, у Мережі могло з’явитися фото: глава держави на колінах перед норовистим дівчиськом.

— Я не цілуюся з тиранами. — Вона подумала, що якщо таке фото з’явиться в Мережі, її революційні друзі проклянуть її. Відчула, що зараз розплачеться перед цією похмурою, старою і чужою їй найріднішою людиною, про зустріч з якою мріяла роками, у фотографії якої, що зберігалися в маминому архіві, часто потайки вдивлялася, бажаючи почути його голос, зрозуміти — хто він і чому кинув її, свою єдину доньку?

Не сказавши більше ні слова, Кристина рвучко вийшла з кімнати й наосліп побігла довгим коридором, шукаючи туалет, де, стоячи перед дзеркалом, розридалася гірко, проклинаючи себе за те, що приїхала в чужий і ворожий Київ із революційного Едмонтона, потрапила у збіговисько людей, які, окрім пустопорожньої балаканини, не вміють нічого робити — ні вести антиурядову пропаганду, ні таємно перевозити зброю, ні організувати революцію, піднімаючи студентів університету на повстання.

Гайдук стояв нерухомо, почуваючи себе безмежно самотнім, кинутим усіма, залишеним у чужому, ворожому оточені людей, яких не цікавлять ні його страждання, ні його ілюзії, а потрібна лише його влада. Без влади він мертвий. Але і влада принесла йому смерть. Відчув себе знерухомленою комахою, запакованою на тисячу років у товщу бурштину. Зрозумів, що це гірке прозріння веде його до загибелі.

І тому зробив відчайдушну спробу врятуватися і згадав про Святика.

Він запам’ятав це засідання Академії мистецтва і науки влади саме тому, що зі слухачами зустрівся легендарний Генерал, який назавжди увійшов до історії людства — як переможець у кривавій глобальній війні, як керівник коаліції, яка здолала тиранічний режим смертохристів, що ніс демократичним країнам загладу, крематорії та рабство.

Генерал був присадкуватий, якщо не сказати товстий, його обм’якле обличчя нагадувало морду бульдога, очі якого світилися не стільки жорстокістю, скільки розумом. Мундир на ньому був зім’ятий, наче ніхто його не прасував з часів Великої війни.

Слухачі сиділи на галявині за столами, на яких нічого, крім конспектів, води й черствого хліба, не було, а Генерал стояв перед картою обох півкуль, розміченою стрілами, позначками діючих армій і схемами боїв на землі й в океанах.

— Я був найвідданішим прибічником демократії, — сказав Генерал, запалюючи сигару, гіркий дим якої перебивав аромати свіжих струменів льодовикового повітря й запахи гірських трав. — Спочатку я приєднався до Партії Робітників, щиро вірячи, що їх треба захищати від гніву Власників. Я служив партії вірою і правдою, але одного разу, коли готувався загальний страйк, який загрожував моїй країні розрухою, голодом і великими нещастями, я зрозумів, що вожді цієї партії самі перетворюються на жорстоких тиранів, що вони ладні взяти на озброєння серп і молот і знищити кожного, хто з ними не згодний. Їхня влада — в силу їхнього неуцтва, примітивізму та жорстокості, притаманної люмпенській черні, — набагато брутальніша за владу Власників. І тоді я приєднався до Партії Власників, хоч і бачив вочевидь усе лицемірство і всю рафіновану всеосяжність подвійних стандартів цих людей. Але вибору в мене не було: якщо Партія Робітників відкидала будь-які правила гри заради досягнення темних цілей своїх вождів, то Власники воліли грати за правилами, які до певного часу забезпечували їм перевагу.

Учитель уважно слухав Генерала, й обличчя його залишалося сіро-незворушним, і неможливо було зрозуміти, чи схвалює Вчитель такі вчинки Генерала: адже Вчитель вийшов із самих низів, діставшися вершин влади.

— Демократія, ригористичне дотримання правил гри, вільні вибори, дотримання законів монархії, право народу на легальну зміну влади, свобода слова і святе право власності, вільна боротьба думок у суспільстві, парламентська система — всі ці фундаментальні стовпи демократії стали моєю вірою, сильнішою за віру в Бога.

Він знову запалив сигару, що згасла була в прохолодному гірському повітрі.

— Я попереджав про наближення війни, про можливість окупації моєї країни — і народ мене почув. Я став на чолі уряду і почав гарячково готуватися до війни. До речі, це я перевів наш військово-морський флот із вугілля на нафту, чим у десятки разів посилив його енергетичну потужність. Мої конструктори створили найкращий у світі винищувач, винайшли радар і пеніцилін. Під час скаженої атаки ворога, коли на столах наших громадян було те, що стоїть на ваших столах, мене підтримав народ, а я дав йому надію на перемогу.

Він підніс вгору руку з двома пальцями у вигляді літери V.

— Ми билися на просторах Євразії і на морях Океанії, відбиваючи атаку оскаженілого ворога. Ми були спочатку одні, на самоті з легіонами смертохристів, але народ не здригнувся, і монархія витримала удари з неба і з океану. Серед нас не було зрадників, бо ми залишалися єдиною вільною і демократичною країною в Європі, й ми боролися за свободу проти тиранії.

Я був зі своїм народом і армією під час бомбардувань столиці, в пісках Африки та джунглях Азії, на полях битв у Європі. Заради перемоги я пішов на союз з одним із найбільших тиранів світу, справжнім дияволом, який знищував свій народ, — але в мене не було вибору. Щоразу після зустрічей з тим тираном я змивав зі своїх рук кров, але не міг змити з душі почуття гріха.

Так, я зробив багато помилок… Коли ворог мав захопити флот наших розгромлених союзників, я дав наказ знищити їхні кораблі разом із моряками. Загинуло тридцять тисяч невинних людей. Їхня кров на мені, й ніхто не зніме з моєї душі цього злочину. Але я врятував свою країну в найкритичніший час, коли її існування було під загрозою. І народ мене простив, а згодом — Бог.

Навіть у каламуті боїв, коли