Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

У загальному гармидері делегати Конгресу не помітили, як повільно, накульгуючи на ліву ногу, людина в камуфляжному мундирі з чотирма зірочками на погонах опинилася посередині сцени і владно підняла руку.

Галас припинився, і в залі запала тиша.

— Це я — тиран Гайдук. Координатор України-Руси, голова військового режиму. Доброго дня вам, дорогі гості. Вітаю всіх вас у Києві.

Його голос звучав глухо, без жодних пасіонарних модуляцій, але кожне його слово лягало в мертву тишу важко, наче цегла, покладена в міцний мур.

— Дівчина, яка щойно виступала, — моя донька Кристина.

— Ви — мій батько, але я не ваша донька! — дзвінко вигукнула із зали Кристина Саката під загальний сміх.

— Сьогодні в неї день народження, — вперто, не звертаючи уваги на сміх і оплески, сказав Гайдук. — Привітаймо її.

І перечекавши хвилю оплесків, продовжив:

— Їй усього двадцять три роки, і для цього віку вона демонструє непогані здібності: українсько-махновську волелюбність і стратегічно-глобальне американське мислення. Бо дійсно — надзвичайно актуальним є гасло Конгресу. Там, де є українці — там Україна. Колись там, де були українці, панувало приниження, злидні, страх перед сильним. Згадаймо історію української іміграції до Канади, Сполучених Штатів, до Італії та Португалії.

Але сьогодні за вами стоїть ваша Вітчизна Україна-Русь — горда і сильна держава. Ми не розмінюємось на дрібні погрози тим, хто готує нам знищення. Ми збільшили на десять відсотків у цьому році витрати на військо (оплески), постачаємо Українській народній армії нові види і системи зброї (оплески посилилися). Ми будуємо Україну — славну продовжувачку Київської Руси — в Україні, бо ми є тут, на нашій з віку-правіку землі (оплески), де жили і померли наші діди і прадіди. Ми нічого не маємо проти України в провінції Альберта, де в парламенті офіційною мовою є українська, в Португалії чи Італії, але не там наша земля, а тут!

Ми не будемо забирати в Канади, Португалії чи Італії навіть малого клаптика їхньої землі, не хочемо знищувати держави, з якими живемо в дружбі. Ми не збираємось створювати всесвітній український халіфат. Це не наш шлях (він відчув, як зала переходить на його бік, як зростає сила оплесків). Українці ніколи не були агресорами… Так, ми програвали битви і війни, нас окупували й знищували. Але Україна не захоплювала чужих земель і не робитиме цього сьогодні. Хочеш бути вільним — не поневолюй інших. Українська держава не дасть ні копійки на зброю, на романтичні авантюри УРА-патріотів, не дасть добровольців на загарбання чужих земель — тим більше земель, що належать нашим стратегічним союзникам і партнерам. Але ми в багато разів збільшимо фінансову та іншу допомогу українським громадам, вам, наші брати і сестри! Ми сьогодні заможні й можемо собі це дозволити.

Перечекавши овацію, яка супроводжувала ці слова, Гайдук сказав:

— Можна — і треба — скільки завгодно критикувати режим, існуючий в Україні-Руси… Я сам його критикую, бо він мені не подобається… Можна називати нас тиранами, але не можна оминути того факту, що ми врятували Україну від розпаду, від загибелі, від нової окупації. І, сподіваюся, що ще врятуємо.

Спалахнула нова хвиля овацій, хтось у залі вигукнув «Слава Гайдуку!».

«Це клакери Нерубая», — подумав невдоволено генерал.

— І доки небезпека висітиме над нами, ми залишимось тими, ким є: військовими, українцями, державниками, відповідальними перед народом та історією. Єднаймося, українці, навколо держави, яка забезпечує нашу незалежність. Наше гасло — «Земля. Народ. Незалежність. Держава». Ми відбулися і ми будемо.

Слава Україні!

Зал стоячи аплодував йому, бо більшість делегатів, хоч і відданих західній демократії, потайки вірили в тверду руку одного генерала більше, ніж у жадібність багатьох партій, ладних роздерти країну на клапті.

— Знайдіть доньку і приведіть, — наказав Гайдук начальнику охорони, вийшовши за куліси.

«Я стаю досвідченим демагогом, тобто другом народу», — з відразою вирішив генерал, заходячи до порожньої кімнати для членів президії, де можна було випити каву й відпочити в шкіряних кріслах. Від кави відмовився, в крісло не сів, хоч і почував слабкість у ногах після недовгого стояння на сцені. Всі, хто був у кімнаті, залишили її.

Нарешті до кімнати увійшла дівчина в темно-зеленій шовковій сукні, яка пасувала їй, підкреслюючи її молодість і вроду; на її тонкій шиї висів золотий ланцюжок, до якого підвішений був прозорий бурштин кольору яєчного жовтка, усередині якого вмістилася маленька коричнева комаха. Гайдук згадав: цей бурштин він подарував своїй нареченій Дарі.

— Ось ти яка, Кристино, — мовив Гайдук, нервово стискаючи в руці топірець, на який спирався.

— Що, не чекали? — Кристина нерухомо стояла в метрі від дверей.

— Ти де зупинилася, в якому готелі?

— В тітки Катерини…

— Катерини?

— Катерини. Вашої рідної сестри. Забули таку?

— Я не знав, що вона живе в Києві. Розшукував у Кам’янці-Подільському, але не знайшов. Загубив її після Великої Темряви.

— Ви загубили нас усіх ще до Великої Темряви, — жорстко сказала Кристина. — Бо ви самі — Велика Темрява.

— Ти даремно мене демонізуєш, — він відчув, що втрачає голос. — Були помилки, але це були взаємні помилки. Твоєї мами і мої. Вона заборонила мені зустрічатися з тобою. Але все одно — я винний. Якщо зможеш — пробач.

— Що від цього зміниться тепер? — вона різким рухом відкинула волосся, й Гайдук згадав: так робила Лара, його дружина, коли ходила вдома з розпущеним волоссям і сварилася з ним.

— Як мама?

— Все добре. Має балетну студію, непогано заробляє.

— А ти? Заміж ще не вийшла?

— Пане генерале, це порожня розмова, — голос Кристини змінився, наче вона мала ось-ось заплакати. — В мене є батько, і я його люблю. Його зовуть Йошісада Саката. І якщо я колись вийду заміж,