Віктор Суворов - Беру свої слова назад

нас прийнято, перестали згадувати. Всі їхні заслуги були миттєво забуті. Через кілька десятиліть заслуги Молотова, Маленкова, Жданова, Кузнєцова, Родіонова, ще одного Кузнєцова (адмірала), Жигарєва, Новікова, Воронова та інших керівників були приписані генію Жукова. – 3 -

У першому виданні мемуарів Жукова порятунок Ленінграда описано гарно. В наступних - ще гарніше.

Але велика кількість варіантів бентежить.

Почнемо за порядком. Все почалося з того, що 29 липня 1941 року начальник Генерального штабу генерал армії Жуков у кабінеті Сталіна передбачив катастрофу радянських військ у районі Києва. Він пропонував війська відвести, а Київ здати. Сталін не погодився. В кабінеті Сталіна в той історичний момент перебували Маленков і «вузьколобий» Мехліс. Вони мудрих порад великого полководця не слухали, вони підспівували Сталіну. Розмова пішла на підвищених тонах. Геніальне передбачення великого полководця Сталін назвав нісенітницею. Гордий полководець не стерпів такого до себе ставлення і зажадав відставки з поста начальника Генерального штабу...

Все це виглядає досить вірогідно. На перший погляд. Але дрібні дивацтва змушують придивитися. Ту ж суперечку зі Сталіном про відведення військ з району Києва Жуков описав письменнику Костянтину Симонову. Тільки в цьому варіанті Сталіну підспівували не Маленков і не Мехліс, а лиходій Берія.

Здавалося б, чи велика різниця, хто з безглуздих посіпак підтакував вождю в тій суперечці проти Жукова, хто разом зі Сталіном відкидав настільки ясні й мудрі поради видатного військового мислителя? Різниця невелика. Але ми заради істини все ж не полінуємося картину відновити. Відкриваємо «Журнал запису осіб, прийнятих Й.В. Сталіном». З'ясовуємо: 29 липня 1941 року в кабінеті Сталіна не було «вузьколобого» Мехліса. Тому не міг він підспівувати Сталіну. І Маленкова там не було. І лиходія Берії теж. Найдивніше - в той історичний день не було там і самого Жукова. Вся його мудрість і неймовірна прозорливість мають більш пізнє, пенсійне походження.

Та й не міг Жуков 29 липня 1941 року вимагати відведення радянських військ з району Києва. Нічого було їх відводити. Німецькі війська штурмували Київський укріплений район в лоб, а війська 37-ї армії генерал-майора А.А. Власова героїчно відбивали всі спроби противника взяти місто приступом. Можливості глибоко охопити київське угруповання радянських військ у німецького командування в липні не було. Така можливість з'явилася лише в кінці серпня в результаті Смоленської битви та ряду боїв у пониззі Дніпра. Але й тоді німецьке командування постало перед нерозв'язною дилемою: йти прямо на Москву або спочатку нанести удар в обхід Києва?

У липні, коли Жуков нібито вимагав відвести радянські війська з району Києва, ні Гітлер, ні його генерали ніякого оточення радянських військ у цьому районі ще не затівали. Вони не могли знати, якою буде стратегічна ситуація в другій половині серпня, тим більше - у вересні. А Жуков вже наперед бачив їх дії не тільки на весь серпень, а й на вересень. Жуков передбачив підступні задуми Гітлера до того, як вони виникли...

Або заднім числом.

– 4 -

Як би там не було, 29 липня 1941 року Жуков був знятий з посади начальника Генерального штабу і відправлений командувати військами Резервного фронту. А у вересні Сталін викликав Жукова в Кремль. У першому виданні «Спогадів та роздумів» це описано так: «8 вересня я був викликаний до Й. В. Сталіна. Пізно ввечері увійшов до приймальні. Мені передали, що Й.В. Сталін чекає мене в кремлівській квартирі... »(Спогади та роздуми. М., 1969. С. 310).

Але генія військового мистецтва тут же викрили бойові товариші й колишні підлеглі. Справа в тому, що з 30 серпня до 8 вересня Резервний фронт під мудрим проводом видатного полководця Жукова безуспішно намагався оточити угруповання німецьких військ у районі Єльні. Підготовка була безглуздою. Операція зірвалася. Ніякого оточення не вийшло. Були даремно пролиті цистерни солдатської крові. Фінал операції для Резервного фронту був сумним. Ще в грудні 1940 року на нараді вищого командного складу Червоної Армії Жуков віщав про раптові стрімкі наступальні операції на чужій території, про оточення грандіозних ворожих угруповань. У відповідь на це виступив Маршал Радянського Союзу Семен Михайлович Будьонний. Мова його була простою, зрозумілою, тямущою. Серед іншого Будьонний сказав: «Якщо хочеш зайти противнику в тил, хочеш його оточити, ти повинен знати, що будеш обов'язково сам оточений» (Напередодні війни. Матеріали наради вищого керівного складу РСЧА 23-31 грудня 1940. М., 1993. С. 272).

Так і вийшло у Жукова в районі Єльні.

Стратег намагався оточити угруповання противника, але 8 вересня німецькі війська завдали контрудару, який звів нанівець усі зусилля і жертви Резервного фронту. Справа оберталася оточенням і поразкою.

В той же час на 600 кілометрів північніше, в районі Ленінграда, бої стихали. Мемуаристу Жукову у своїх спогадах треба було швидше опинитися саме там, у Ленінграді, поки не розсіявся дим боїв, поки фронт не завмер і не змужнів, поки бої остаточно не стихли. І Жуков оголосив, що нібито 8 вересня його викликав Сталін і наказав прийняти під командування Ленінградський фронт. Якщо вірити першому видання мемуарів Жукова, то 9 вересня він вже прилетів до Ленінграда...

Незручність була в тому, що в момент, коли з'явилося перше видання мемуарів, свідків подій ще було багато. І посипалися листи: невже в момент, коли Резервний фронт потрапив у біду, командувач фронту генерал армії Жуков, покинувши війська, рванув до Москви, а звідти в Ленінград? Резервний фронт опинився на грані розгрому з вини свого великого командувача. Це він вів переможні полки по кістках до нових звершень. І ось привів до останньої межі, а сам утік? Хто ж розгрібав?

Геній військового мистецтва сперечатися не став. Але друге видання було доповнене розповіддю про «молодого, недостатньо досвідченого командира дивізії», який ні на ім'я, ні навіть за званням не названий. У ті лихі часи командиром дивізії міг бути і генерал, і полковник, і підполковник, а то й майор. Номер дивізії теж не